+3 8(066) 185-39-18
fта зниження рівня смертності населення, забезпечення доступності якісних медичних послуг для усіх верств населення тощо. При цьому особливу увагу слід звернути на те, що визначення цих пріоритетних напрямів діяльності державного управління в соціальній сфері безпосередньо пов’язано з діями щодо гарантування прав громадян на охорону здоров’я.
У цілому Стратегія національної безпеки України (далі - Стратегія) визначає принципи, пріоритетні цілі, завдання та механізми забезпечення життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави для захисту від зовнішніх і внутрішніх загроз.
Головна мета Стратегії - забезпечити такий рівень національної безпеки, який би гарантував поступальний розвиток України, її конкурентоспроможність, дотримання прав і свобод людини і громадянина, подальше зміцнення міжнародних позицій та авторитету української держави в сучасному світі. Як попередження у Стратегії декларується (п. 2), що життєво важливі національні інтереси України реалізуються у складному внутрішньому та зовнішньому середовищі, яке характеризується низкою загроз. Нагальною умовою ефективної реалізації політики національної безпеки є забезпечення дієздатності системи державної влади через збалансований розподіл функцій і повноважень між її гілками та органами, чітке розмежування на законодавчому рівні політичних та адміністративних повноважень, функцій і відповідальності, регламентація діяльності органів державної влади.
Отже, ефективна реалізація стратегічних пріоритетів, основних принципів і завдань державної політики національної безпеки потребує вдосконалення правових та організаційних механізмів управління національною безпекою, його відповідного інтелектуально-кадрового і ресурсного забезпечення. Серед пріоритетних напрямків фінансування реалізації політики національної безпеки (п. 4.2.), крім, наприклад, державної підтримки інвестиційних та інноваційних проектів, спрямованих на підвищення ефективності використання в національній економіці матеріальних та енергетичних ресурсів; реалізації пріоритетних фундаментальних досліджень і прикладних розробок та напрямів інноваційної діяльності; підготовки кадрів для органів державної влади, наукових кадрів; стимулювання впровадження прогресивних технологій, можна виокремити реформування і розвиток охорони здоров’я, приведення її у відповідність із європейськими стандартами.
У цьому сенсі слід визначити, що практично всі дії, передбачені цим Указом, спрямовані на захист конкретних соціальних прав громадян шляхом застосування господарсько-правових засобів державного регулювання. Також, безумовно, в галузі охорони здоров’я перед органами державного управління повинні бути і в подальшому поставлені завдання, передбачені Указом Президента України від 24.05.2000 р. «Про основні напрями соціальної політики на період до 2004 року», а саме: максимальне збереження державної системи охорони здоров’я, впровадження механізмів регулювання і функціонування галузі в ринкових умовах, фінансування лікувальних закладів відповідно до обсягу і якості послуг, що надаються; реалізація державних профілактичних програм з метою створення безпечних умов життя, навчання, праці та відпочинку, поширення серед населення інформації про здоровий спосіб життя; поетапне збільшення державних асигнувань та їх ефективне використання; пріоритетний розвиток первинної медико-санітарної допомоги, створення єдиного простору медичних послуг, формування керованого розвитку платних медичних послуг; зниження рівня захворюваності населення на артеріальну гіпертензію, ішемічну хворобу серця, судинне ураження мозку, зниження рівня смертності від ускладнень артеріальної гіпертензії, а також підвищення тривалості та якості життя хворих на серцево-судинні захворювання; зниження рівня захворюваності на цукровий діабет, зменшення кількості ускладнень внаслідок цієї хвороби, підвищення тривалості та якості життя хворих на цукровий діабет; збереження та підтримання здоров’я людей похилого віку, зниження рівня інвалідизації, забезпечення гарантованого рівня надання безоплатної кваліфікованої медичної допомоги, посилення профілактичної спрямованості медичного обслуговування, забезпечення формування мережі медичних і соціально-побутових закладів з урахуванням потреб людей похилого віку; підвищення ефективності надання населенню медичної допомоги у разі виникнення екстремальних ситуацій; реалізація заходів щодо попередження і ліквідації медико-санітарних наслідків таких ситуацій, забезпечення постійної готовності, вдосконалення діяльності та матеріально-технічного забезпечення державної служби медицини катастроф, швидкої та невідкладної допомоги, служби крові. Як бачимо, фактично всі цілі і конкретні завдання потребують застосування господарсько-правових засобів і мають спільну мету, направлену на забезпечення конституційного права на охорону здоров’я.
Всесвітньою організацією охорони здоров’я визначено чотири категорії узагальнених результатів, які характеризують стан справ у державі, це, по-перше, показники, які відносяться до політики охорони здоров’я, по-друге, - соціальні та економічні показники, по-третє, - показники забезпечення медико-соціальною допомогою та останнє - показники стану здоров’я населення.
З огляду на це в охороні здоров’я можна виокремити три види її ефективності: соціальну, медичну та економічну.
Соціальна ефективність полягає у підвищенні суспільної ролі охорони здоров’я, пов’язаної безпосередньо з підвищенням рівня здоров’я та якості медичної допомоги, а виявляється конкретно у зменшенні негативних показників здоров’я населення, у вигляді захворюваності, інвалідності, смертності та підвищення позитивних показників, у вигляді фізичного розвитку, народжуваності, підвищення середньої тривалості життя тощо.
Медична ефективність полягає в оцінці результативності різних способів діагностики, лікувальних процедур, у тому числі лікарських засобів, а також профілактики захворювань. Вона виражається у показниках якості та ефективності роботи закладів охорони здоров’я, шляхом оптимального використання медичного обладнання, трудових і фінансових ресурсів тощо.
Економічна ефективність полягає у визначенні зменшення або збільшення витрат щодо результатів медикаментозного забезпечення, надання медичної допомоги тощо. Серед фахівців-організаторів галузі вважається, що пріоритетною для охорони здоров’я є оцінка соціальної та медичної ефективності. Проблема економічної ефективності розглядається в основному з точки зору ефективності використання ресурсів, наприклад, до і після впровадження інновацій у конкретний вид діяльності галузі охорони здоров’я. Але з нашої точки зору, саме економічна ефективність слугує стрижнем соціальної та медичної ефективності.
Основними негативними факторами діяльності системи охорони здоров’я в організаційному контексті є: несприятливі прогнози розвитку демографічної ситуації; недосконалість правового забезпечення діяльності галузі охорони здоров’я, в тому числі щодо правового регулювання діяльності державних, комунальних і приватних закладів охорони здоров’я та інших суб’єктів господарювання, що здійснюють діяльність у галузі охорони здоров’я; відсутність правових підстав запровадження багатоканального фінансування в галузі охорони здоров’я у зв’язку з неприйняттям законодавства про медичне страхування; відсутність управлінської вертикалі в системі охорони здоров’я; недосконала система прогнозування та планування діяльності в галузі охорони здоров’я; неефективне використання бюджетних коштів у системі охорони здоров’я та неможливість ефективного використання державних коштів державними та комунальними підприємствами, що здійснюють діяльність в галузі охорони здоров’я; недосконалість організаційно-правової форми державних та комунальних закладів охорони здоров’я, що знижує ефективність їх діяльності в умовах ринкової економіки; недосконалість державної інноваційної політики в галузі охорони здоров’я тощо.
Отже, сьогодні можна констатувати, що збільшення кількості захворювань, зменшення чисельності осіб з високими показниками здоров’я, зростання рівня смертності людей працездатного віку, скорочення тривалості життя, продовження демографічної кризи на віддалену перспективу, пов’язані з відсутністю своєчасної якісної та доступної медичної допомоги внаслідок відсутності реального нормативно-правового забезпечення, в тому числі стандартів лікувально-профілактичного забезпечення, невирішення питань забезпечення населення ефективними, якісними, безпечними і доступними лікарськими засобами та виробами медичного призначення, а також інноваційним медичним обладнанням, свідчить про дисфункцію системи охорони здоров’я України, створює реальну небезпеку відтворення низьких показників здоров’я наступних поколінь та в цілому загрозу національній безпеці.
Саме у цьому контексті можна вважати своєчасним введення поняття «вітальна безпека», що розглядається як різновид і складова частина національної безпеки, яка за допомогою системи правових норм, інших державно-правових і соціальних засобів гарантує забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина в частині права на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, а також права на життя, здоров’я, усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров’ю, і особисте немайнове благо.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
- Закон України “Про пенсійне забезпечення” від 05.11.1991 № 1788-XII зі змінами і доповненнями // Вісник ВРУ. - № 2. – 2007.
- Лучкевич В. Основы социальной медицины и управления здравоохранением: Учебное пособие. - СПб: СПбГМА, 1997.
- Пашков В. Напрямки оптимізації господарсько-правового забезпечення суспільних відносин у галузі охорони здоров’я. - К.: МОРІОН, 2006.
- Теорії і методи соціальної роботи: Підручник/ За ред. Т. В. Семигіної, І. І. Миговича. - К.: Академвидав, 2005.
- Тюптя Л. І., Іванова Т.І. Соціальна робота: теорія і практика. - К., 2005.