Петро Дорошенко

в Україні. Отже, треба було одержати підтримку однієї з держав, щоб боротися проти решти. Москва і Польща ні за яких умов не бажали відмовлятися від володіння своєю частиною розірваної України, отже робили неможливим її об'єднання.

Пріоритетним ставав союз із Туреччиною, спрямований на отримання реальної допомоги для здійснення своїх планів об'єднання й унезалежнення України. Турецький султан формально дав згоду на прийняття Дорошенка з козаками під свою протекцію. Разом із козацькими послами поїхав в Україну чауш (турецький посол). Згодом після повернення посольства Дорошенка, 10-12 березня 1669 р., відбулася загальна рада в Корсуні, яка ухвалила «тримати з турками дружбу», хоча на раді й виявилася деяка опозиція турецькому протекторату. Між Чигирином і Стамбулом почалися жваві дипломатичні зносини, а при султанському дворі був постійний український резидент. Щодо справи з Суховієм, то Дорошенкові вдалося на початку 1669 р. розгромити його війська, зокрема й орди союзних з ним кримських татар. Суховій ледве врятувався й разом із татарами втік. Допоміг правобережному гетьману в цій перемозі Іван Сірко. Славетний кошовий отаман, усвідомивши національно-визвольні прагнення Дорошенка, його тверді, непорушні принципи щодо об'єднання України і відновлення її державності, приєднався до Дорошенка, підтримав його боротьбу. Однак Суховій не заспокоївся, тим більше, що його незмінне підтримували кримські татари. Хан Аділ-Гірей знав, що Дорошенко скаржився на нього султанові й домагався, щоб його було скинуто з кримського престолу, й через те допомагав Дорошенковим ворогам. Улітку 1669 р. Суховій обложив Дорошенка поблизу села Конончі над Россю. З Дорошенком було всього дві тисячі козаків. Перед правобережним гетьманом виникла загроза потрапити у ворожі руки. Але в цей час до табору прибув турецький чауш і наказав Суховію відступити. Суховій не міг не послухатися, оскільки його головна військова сила складалася з татар, турецьких підданих. Він відмовився від гетьманства, а козаки, що були при ньому, пішли до Умані й проголосили уманського полковника Ханенка гетьманом. Дорошенко, підійшовши до Умані, спершу уклав з Ханенком договір, аби обом суперникам їхати в Чигирин, де рада мала вирішити спір між ними й визнати одного з них гетьманом. Але Ханенко замість того, щоб їхати на раду, запросив кримську орду й пішов війною на Дорошенка. В обох суперників військо складалося головним чином із татар. У Дорошенка була орда білогородська, що перебувала під владою сілістрійського паші. До Ханенка приєднався Юрій Хмельницький. Під містечком Стеблевим Дорошенко здобув перемогу й прогнав Ханенка на Запорожжя. Юрій Хмельницький був пійманий і відправлений у Туреччину, де утримувався в Семибаштовому замку. Ханенко не заспокоївся, відрядив посольство до польського короля й дістав від нього грамоту на гетьманство. Дорошенкові довелося протягом кількох років мати справу з цим затятим ворогом і вести з ним запеклу боротьбу. З допомогою коронного гетьмана Яна Собеського Ханенко утвердився в Ладижині. Поляки зайняли міста Немирів, Брацлав, Могилів, Рашків, Бар та інші й віддали їх під урядування Ханенкові. Таким чином, в Україні, як уже зазначалося, виявилося водночас три гетьмани: двоє на правому й один на лівому березі Дніпра.

Ситуація на Правобережній Україні була вибухонебезпечною, оскільки несла в собі загрозу війни Дорошенка з Польщею. Але правобережний гетьман зробив спробу перенести проблеми своїх взаємин із Польщею у сферу дипломатії. Між іншим, Дорошенко весь час продовжував підтримувати відносини з польським коронним гетьманом Яном Собеським, котрий докладав багато зусиль, щоб схилити на польський бік цього визначного діяча й могутню особистість.

Восени 1669 р. Дорошенко послав до Варшави своїх послів – полковника Петрановського і генерального осавула Тарасенка на коронаційний сейм, де, після зречення Яна-Казимира, королем був обраний Михайло Вишневецький. Козацькі посли мали докладну інструкцію, складену Дорошенком, за якою вони мусили домагатися повної автономії України на умовах Гадяцької угоди 1658 р. Проте формально переговори все ж таки почалися влітку 1670 р. в Острозі на Волині серед козацтва.

Дорошенко підтримував відносини й із лівобережним гетьманом Дем'яном Многогрішним. Неодноразово звертався до московського уряду, який сам кілька разів відправляв посольства до Чигирина. Перше після Андрусівської угоди московське посольство до Дорошенка очолив ротмістр Іван Рославлєв. Він закликав правобережного гетьмана з довірою прийняти протекцію обох учасників угоди – царя і короля, а від союзу з татарами відмовитися. Та гетьман рішуче заперечив. Незважаючи на цілковитий неуспіх цього посольства, Москва не пориває контактів із Дорошенком і продовжує з кінця 1667 р. відправляти до нього одне за одним інші посольства – Лубенського, Чекаловського, Тяпкіна. 15 і 16 грудня Лубенський, повторюючи свого попередника, вручає гетьману нову ноту. Він мав завдання відвернути Дорошенка й від «бусурманів», і від «ляхів». Москва намагалася втягнути Дорошенка у сферу своїх впливів. Правобережний гетьман, висловивши багато скарг на поляків, заявив: якщо вони не віддадуть йому Білоцерківської фортеці, то він, дочекавшися закінчення сейму, піде на відкритий розрив із ними. Гетьман погоджувався на формальне визнання московського протекторату, який практично не мав би ніякого значення. Відмовлятися ж від татарської опіки й допомоги він не бажав, пояснюючи це тим, що татари ближче до української землі, ніж царські ратні люди, й у разі розриву союзу ханські орди зможуть знищити увесь край, поки надійде якась допомога з далекої Московщини. До того ж, переконував Дорошенко, поки існує козацько-татарський