Підприємництво в аграрній сфері

Необхідно пам’ятати, що юридична власність включає три компоненти: володіння, користування, розпорядження. На сьогоднішній день власність на землю представлена двома компонентами – володінням та користуванням, розпорядження відсутнє, земля не стала ще об’єктом купівлі-продажу. Згідно із положеннями Земельного кодексу України (листопад 2001 р.) купівля-продаж землі забороняється до 1 січня 2005року. Народні депутати продовжили мораторій до 1 січня 2007 року. Досвід країн світу показує, що в розвинутих країнах до питання купівлі-продажу землі ставляться дуже обережно. В Англії орендується 40% землі, а закони оберігають землю від продажу іноземцям. У Німеччині угоди-купівлі продажу укладаються лише з дозволу державних структур влади за обов’язкової умови, що продаж землі не завдасть збитків інтересам суспільства. У Голландії та Ізраїлі приватне землеволодіння взагалі не поширюється на сільгоспугіддя, землю беруть в оренду, і галузь розвивається успішно. У США нині половина землі знаходиться у власності держави, і купити землю там ніхто не може без спеціального на те дозволу правоохоронних органів відповідного штату. При цьому скрупульозно враховуються цілі придбання земельних ділянок, причини їх продажу. У Китаї землю передають селянам в оренду на тривалі терміни (до 30 років) і продовольча проблема там вирішується успішно. Практика засвідчує, що сама по собі приватна власність на землю проблему “ефективного господаря” не вирішує. Селяни ефективно трудяться на землі не тому, що володіють нею, а тому, що їм належать результати їхньої праці. До того ж держава сприяє покращенню умов користування землею. Так на Заході фермери отримують кредит, не закладаючи землю. Державні асигнування на підтримку сільськогосподарського виробництва у США становлять 30% у прибутку фермерів та виробничих колективів, у країнах ЄС – 49%, Швеції – 59%, Фінляндії – 71%, Японії -75%.

Реформування відносин власності спричинює зміни в організаційній структурі аграрного сектора, розвиток різних форм господарювання. Слід розрізняти організаційно-правові та організаційні (організаційно-виробничі) форми господарювання. Останні можуть мати статус різних організаційно-правових форм господарювання. Прикладом організаційно-виробничої форми господарювання є агрофірма, яка відрізняється від звичайного сільськогосподарського підприємства тим, що, крім виробництва сільськогосподарської продукції, займається ще її переробкою на готові продукти споживання і торгівлею ними, маючи власні торговельні точки. Переважна більшість сільськогосподарських підприємств спеціалізується на виробництві продукції, що використовується безпосередньо або після певної переробки як продукт харчування або стає сировиною для виготовлення нехарчової промислової продукції. Разом з тим існують підприємства які мають дещо інші організаційні форми господарювання: насіннєві господарства, племінні господарства, племзаводи, радгоспи-заводи з вирощування і переробки винограду.

Організаційно-правові форми підприємств, принципи їх формування, функціонування і ліквідації визначаються відповідними законами вищого державного законодавчого органу країни, а організаційні форми – самими підприємствами, їх засновниками самостійно або за порадою (пропозицією) відповідних органів сільськогосподарського управління.

До організаційно-правових форм сільськогосподарських підприємств в Україні початку ХХІ століття відносяться: господарські товариства, приватні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські виробничі кооперативи, колективні сільськогосподарські підприємства, державні сільськогосподарські підприємства (радгоспи). Більшість з них виникає в процесі реорганізації колективних сільськогосподарських підприємств (КСП), які, в свою чергу, були результатом реорганізації колгоспів та радгоспів.

Господарські товариства–це підприємства статутний фонд (власність) яких формується лише із майнових паїв переданих засновниками у вигляді внеску. Земельним кодексом заборонено внесення землі до статутного фонду господарських товариств, тому земельні паї засновників передаються їм в оренду. Основна маса використовуваних товариствами матеріально-технічних засобів виробництва і всі сільськогосподарські угіддя є орендованими. Більшість господарських товариств має не більше як 10 засновників. Засновники господарських товариств (їх співвласники) не мають беззаперечного права трудитися у створеному ними товаристві. Як і інші особи, вони можуть брати трудову участь у цьому товаристві на контрактній основі, тобто як наймані працівники. Частка господарських товариств у загальній чисельності сільськогосподарських підприємств на кінець 2003 р. перевищила 55%.

Приватні сільськогосподарські товариства створюються колишнім керівником або іншим членом реорганізованого КСП, який взяв в оренду всі або переважну більшість земельних ділянок (часток) і майнових паїв членів цього КСП, зберігши у багатьох випадках (значною мірою) цілісність його земельного і майнового комплексів.

Фермерські господарства є формою підприємництва громадян. Майно і земля в них належать членам господарства на правах спільної власності. Земельна ділянка, одержана для ведення фермерського господарства, поділу не підлягає. Членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім’ї, родичі, що об’єдналися для його спільного ведення, визнають і дотримуються положень Статуту фермерського господарства. Фермери є одночасно власниками, господарями (менеджерами) і працівниками власного господарства. Трудові відносини регулюються самими членами господарства, а з особами, залученими для роботи в них, – законодавством про працю. Приватні сільськогосподарські підприємства в сукупності з фермерськими господарствами займали у 2003 році 24, 4% у загальній чисельності сільськогосподарських підприємств.

Сільськогосподарські виробничі кооперативи (14, 2%). Учасники цього формування передають право користування належною їм земельною ділянкою кооперативу як пайовий внесок, а в разі виходу з нього одержують його в натурі. Порядок використання доходу кооперативу визначається статутом. Члени кооперативу (крім асоційованих) зобов’язані брати трудову участь у процесі виробництва. У кооперативах усі члени (без асоційованих – непрацездатних власників земельних та майнових паїв) мають рівні права у прийнятті управлінських рішень за принципом “один член кооперативу – один голос”, навіть у тих випадках коли вони мають різні пайові внески до пайового фонду. На дану форму господарювання у2003 році припадало лише 14, 2% підприємств.

Державні сільськогосподарські підприємства (радгоспи) на кінець 2003 року займали у загальній чисельності сільськогосподарських підприємств менше як 3%.

Особисті селянські господарства Одночасно із створенням юридичних осіб під час реорганізації КСП багато селян, вийшовши із складу КСП, приєднали свої земельні частки (паї) до особистих підсобних господарств без створення юридичної особи. Це особисті селянські господарства які не обмежуються виробництвом сільськогосподарської продукції для власних потреб. Великі обсяги її вони реалізують на міських ринках і поставляють переробним підприємствам.

В масштабах України важко виділити найбільш ефективну та оптимальну форму господарювання чи площу сільськогосподарських угідь підприємства. При виборі форми господарювання необхідно враховувати як об’єктивні, так і суб’єктивні регіональні особливості. Про те, що Україна є досить неоднорідною країною, свідчить поділ її на 8 економічних районів: Східний, Донецький, Придніпровський, Причорноморський, Подільський, Центральний, Карпатський, Поліський. Вони відрізняються між собою кліматичними умовами, площами земельних масивів сільськогосподарського призначення та сформованими поселенськими мережами. З іншого боку існують регіональні відмінності у традиціях, звичаях та досвіді ведення господарства. Це, також, в значній мірі впливає на організаційно-правову структуру аграрного сектора.

В Україні реформовано земельні та майнові відносини власності, змінилась організаційна структура сільського господарства. Проте згадані перетворення не зумовили підвищення ефективності аграрного виробництва, використання його земельно-ресурсного потенціалу і гарантування продовольчої безпеки країни.

У2003 році збитковими виявилися 50, 5% сільськогосподарських підприємств, а сума збитків досягла 2 млрд.грн.. У виробництво вкладається лише 50- 70 грн. при потребі щонайменше 1000 грн. на 1 га сільськогосподарських угідь. Стабільний розвиток потребує великих коштів. Для підтримки існуючого рівня сільськогосподарського виробництва щороку необхідно до 7 млрд. грн., а технічного оновлення – 9 млрд. грн. інвестицій. У 2004 р. у підприємствах сільського господарства налічувалося 250, 7 тис. тракторів і 53, 6 тис. зернозбиральних комбайнів, що становить, відповідно, 50% і 55% від потреби. У переважної більшості сільськогосподарських підприємств відсутні необхідні кошти на техніко-технологічне оновлення виробництва, адже лише один зерновий комбайн коштує 750 тис. грн., трактор – 160 тис. грн. Спрацьованість основних засобів виробництва у переробній сфері АПК у межах 41, 3-69, 5%, а частка повністю проамортизованих основних фондів становить 6, 6%.

Показник розораності території України становить 56, 2%, а сільськогосподарських угідь – 77, 8%, що є одним з найвищих у світі. Однак на 1/3 орних земель поширена водна ерозія. Щорічні втрати гумусу через мінералізацію та ерозію ґрунтів становлять 32-33 млн. т, що еквівалентно 320-330 млн. т органічних добрив. Протягом 1990-2003 років обсяги виробництва зернових культур знизилися на 60%, м’яса у2, 5 рази, молока у 1, 8 рази, яєць на 30%. Лише обсяги виробництва овочів зросли на 16%. Виробництво валової продукції сільського господарства в розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь в Україні в останні роки становило в середньому 270 євро, тоді як у країнах Євросоюзу – понад 2 тис. євро.

Стан нинішньої ситуації в аграрному секторі національної економіки показує, що передача засобів виробництва (в тому числі і землі) селянам є не достатньою умовою підвищення ефективності виробництва. Щоб функціонування сільського господарства та АПК у цілому було ефективним потрібна зважена, науково обґрунтована політика держави щодо напрямків його фінансово-кредитної підтримки, цінового, податкового, митно-тарифного регулювання.

 

 

Припустимо, що всі землі поділяються тільки на дві категорії -гірші („А”) і кращі („Б”). В ділянки вкладено однаковий капітал в 100 гр. од., який використовується за рік. З кращих ділянок отримали 12 ц продукції, з гірших – 10 ц. Середня норма прибутку становить 20%.

Визначити: 1. Диференціальну ренту І.

2. Диференціальну ренту ІІ за умови, що на кращих землях зроблені додаткові капіталовкладення в100 гр. од. і внаслідок цього одержано додаткову продукцію в 15 ц.

3. Всю суму диференціальної ренти з кожної ділянки.

Скласти таблицю, що ілюструє процес утворення диференціальної ренти.

 

У три окремі галузі промисловості відповідно вкладений капітал, який використовується за рік: у І – 65c + 35v; у ІІ – 80c + 20v; у ІІІ – 95c+ 5v. Норма додаткової вартості у всіх галузях промисловості 100%. Капітал у сільському господарстві становить 60c + 40v також при нормі додаткової вартості 100%.

Скласти таблицю, яка б показувала процес утворення абсолютної ренти.

 

У три однакових за площею ділянки землі вкладено рівновеликі капітали по 200 гр. од. Середня норма прибутку 20%. Одержано врожай: з першої ділянки – 10 ц, з ІІ – 15 ц, з ІІІ – 20 ц.

Визначити: 1). Диференційну ренту І.

2). Диференційну ренту ІІ, якщо у третю ділянку було додатково внесено для інтенсифікації ще 200гр. од. і одержано додатково 24 ц пшениці.

3). Яка загальна сума ренти буде одержана з кожної ділянки?

 

Припустимо, що власник землі одержує щорічно 3500 гр. од. ренти, а банк виплачує своїм вкладникам 3, 5 річних.

За якою ціною буде продано земельну ділянку? Як зміниться ціна землі, якщо рента зросте до 4200 гр. од, а процент залишиться попереднім; якщо рента залишиться без змін, а процент знизиться до 2, 8%