+3 8(066) 185-39-18
fкраю, специфічні особливості революційних подій в порівнянні з аналогічними процесами в інших регіонах України.
Саме ці методи дослідження, що розглядаються в комплексі, дали змогу авторові дисертації досягти поставленої мети і розв’язати основні завдання.
У другому розділі – “Етнонаціональні, соціально-економічні та політичні передумови розгортання партійно-політичної боротьби на Півдні України в 1917р. ” зокрема стверджується, що розвиток партійно-політичної боротьби на Півдні України в зазначений період був тісно пов'язаний з етнонаціональними, соціально-економічними та політичними особливостями регіону, що склалися тут з часів заселення та освоєння цих земель з одного боку, та появою додаткових факторів, обумовлених першою світовою війною – з іншого.
Це був, в першу чергу, аграрний край з наявністю великих і середніх центрів промислово-ремісничого виробництва, що забезпечували робочою силою нові промислові райони, зокрема такі, як Придніпровський вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий.
Загальна площа Півдня України становила на цей час близько 12, 5 млн. десятин землі. За нашими підрахунками в краї проживало біля 7 млн. чоловік, що складало майже четверту частину населення підросійської України. Основну масу населення краю (біля 5, 5 млн. чоловік) складали жителі села. Важливою особливістю регіону була насамперед його поліетнічність, що пов’язана з колонізаційною політикою царизму в аграрному секторі. Найбільшу етнічну спільноту складали українці, які становили 70, 9% всього сільського населення краю. Другими за чисельністю були представники російського селянства-13, 2%. На третьому місці знаходилися німці – колоністи, яких нараховувалось перед першою світовою війною близько 430 тис. Компактно проживали в сільській місцевості і молдавани (більше 120 тис.), євреї (42 тис.), болгари та греки. При цьому слід зазначити, що рівень життя та забезпеченість землею у колоністів, у порівнянні з українськими селянами, були значно вищими, тому вони досить стримано сприймали революційні зміни в Росії.
Етнічний склад населення міст Півдня України був іншим ніж на селі. Згідно з переписом 1897 р. росіяни складали 66, 3% населення Миколаєва, 56%, Мелітополя, 49, 1% Одеси, 47, 3% Бердянська, 46, 9% Херсона, 41, 7% Катеринослава, 25% Олександрівська. Традиційно міськими жителями були євреї. Тільки в Одесі їх було понад 100 тисяч. Частина українців, що проживала в містах, у відсотковому відношенні до всього українського населення в губерніях краю була меншою, ніж у інших народів. Звідси і стає зрозумілим упереджене, а інколи і вороже ставлення південноукраїнських міст до проблем українського державотворення.
Воєнні умови, а регіон забезпечував всім необхідним Одеський військовий округ і Румунський фронт, ускладнили становище основної маси населення, яке вимушене було ще й рахуватися з десятками тисяч біженців із західних губерній Російської держави. Підвищення номінальної заробітної плати робітників нівелювалося дорожнечею. Село ж потерпало від постійних продовольчих реквізицій та відсутності сільськогосподарського реманенту і предметів першої необхідності. І все ж слід зазначити, що в загальній масі селяни на Півдні України були заможними або середнього достатку. Відсоток малоземельних був нижчий, ніж по Україні. В 1917р. урожай зернових був хороший. Ось чому соціальна напруга тут була значно меншою ніж в інших регіонах Російської держави.
У розділі висвітлюється процес формування державних органів влади та місцевого самоврядування, який в радянській історіографії розглядався однобоко і схематично. При цьому стверджується, що в губерніях регіону панувало навіть не «двовладдя» як в губерніях Росії, а багатовладдя. В дисертації досить детально розглядається специфіка формування громадських комітетів, що фактично уособлювали реальну владу на місцях. При цьому спростовується твердження радянських істориків про їх однозначну підпорядкованість кадетам. Із нових позицій, без ідеологічної заангажованності, розглядає автор і створення та діяльність рад робітничих, солдатських і селянських депутатів; фабрично-заводських комітетів, професійних спілок та селянських “союзів”. Акцентується увага на змінах у співвідношенні партійно-політичних сил в радах у березні – серпні 1917 року.
У третьому розділі – “Розстановка партійно-політичних сил на Півдні України (березень – серпень 1917 р.) ” досліджується весь спектр партійно-політичних сил, що в тій чи іншій мірі впливали на перебіг революційних подій в регіоні. Посилення українського національно-визвольного руху розглядається в розділі через висвітлення проблем створення і діяльності культурно-національних товариств, українських громад, національних органів самоврядування. При цьому значна увага приділяється діяльності українських партій.
Ліве крило українського політичного руху уособлювали в цей час партії українських соціал-демократів та есерів. В Одесі українські соціал-демократи відновили свою роботу вже в березні 1917 р. Серед керівників УСДРП в місті був В. Чехівський. Влітку організація нараховувала 106 чоловік. Значно більшим був вплив українських соціал-демократів в Катеринославі. На зборах організації завжди було 100-200 чоловік. Серед найбільш активних діячів організації цього часу були її фактичний голова Ф. Дубовий, та члени ЦК партії І. Романченко, І. Мазепа. В Херсоні організація українських соціал – демократів була створена 7 липня 1917 р.. З часом в ній працювало 55 чоловік. Влітку 1917 р. осередки УСДРП працювали також, в Миколаєві, Олександрії, Єлисаветграді, Олександрівську, Бердянську тощо.
Аналогічну роботу весною – літом 1917 р. проводили і українські соціалісти – революціонери. Проте їх вплив в містах був в цей час значно менший. У Катеринославі організація УПСР була створена в квітні 1917 р. На чолі організації стояли, П. Коробчанський,
М. Федорів, С. Бачинський та інші. В цей же час партійні організації українських есерів діяли