Початок та перебіг турецько-австрійських збройних протистоянь, їх вплив на долю слов’янських народів

Бетлен Габор (1580-25. 11. 1629), керівник антигабсбурзького руху в Угорському королівстві, князь Трансільванії в 1613-29 роках, король Угорщини в 1620-21 роках, при князі Жигмонді Баторі (1588- 98 роки) очолював антигабсбурзьку опозицію трансільванського дворянства, брав участь в антигабсбурзькому русі Мозеша Секея (1602-03) і в русі И. Бочкаї (1604-06 р.). Був вигнаний із Трансільванії князем Габором Баторі (1608-13), що дотримував проавстрійської орієнтації. За допомогою турків Бетлен скинув Габора Баторі і 13 жовтня 1613 року був обраний трансільванським князем. Проводив політику зміцнення князівської влади, створив постійну армію, брав участь у Тридцятирічній війні 1618-48 років на стороні антиавстрійської коаліції і домігся значних успіхів у боротьбі проти Габсбургів.

У серпні 1619 – січні 1622 років, діючи разом з Чехією, Бетлен Габор зайняв значну частину тієї території Угорського королівства, яка знаходилася під владою Габсбургів, і був обраний 25 серпня 1620 року королем Угорщини. Після поразки антиавстрійської коаліції при Білій Горі зрікся угорської корони. За умовою Микуловського (Нікольсбургського) договору 31 грудня 1621 року між Бетленом і Фердинандом II Габсбургом Бетлен, за відмову від угорської корони, одержав значну частину території Словаччини (7 так званих верхньоугорських комітатів). У серпні 1623 – травні 1624 років Бетлен почав 2-й похід проти Габсбургів, у ході якого його війська розбили загін австрійського генерала Валенштейна в бою при Годоніні (Моравія). У ході 3-го наступу, розпочатого Бетленом у серпні 1626 року у підтримку антиавстрійської коаліції (Голландія, Англія, Данія), його війська здобули перемогу над Валенштейном у Дрегейпаланці (30 вересня). Пожоньський (Братиславський) мир (20 грудня 1626 року) зберіг за Бетленом території, отримані ним за Микуловським договором. Готуючись продовжити боротьбу з Габсбургами, Бетлен уклав союз з молдавським господарем Мироном Мовилою (1628 рік) і направив посольство в Москву для укладання російсько-трансільванського союзу.

Після смерті Сулеймана Великого експансія турецької держави у Європі ослабла на довгий час. Турки повернулися фронтом до Азії і вели там довголітні війни з Персією на релігійному грунті.

В цей час виникло нове непорозуміння між турками й Австрією. Інтереси обох держав зустрілися у Семиграді. Після Габора Бетлена семиградськими князями були Георгій І (1630-1648) та Георгій ІІ Ракоці (1648-1658). Вони вели самостійну політику, не дбаючи про інтереси Туреччини. Георгій II, в союзі з Богданом Хмельницьким, організував похід на Польщу. Коли султан наказав його відмінити, у Семиграді розпочалася боротьба між австрійською партією під проводом Яноша Кемені та турецькою, яку очолював Михаїл Апафі. Цісар Леопольд І (1658-1705) надав допомогу семиградцям, і тоді Ахмед рушив на Австрію. У першому наступі турки здобули фортецю Найгайзель (Ершекуйвар) 1663 p., але в наступному році цісарський полководець Монтекуколі розгромив турків під Сен-Готардом над р. Рабою. Проте цієї перемоги австрійці не використали, й Туреччина утримала здобуті прикордонні території і свій вплив у Семиграді.

Війна 1660-64 років почалася наступом турецьких військ. Однак у битві під Сентготхарді (1 серпня 1664 року) турецька армія великого візира Фазила Ахмета Кепрюлю була розгромлена військом австрійського фельдмаршала Монтекуколі. За Вашварським миром (10 серпня 1664 р.) турецькі війська виводилися з Трансільванії, яка, однак, залишилася під верховною владою султана. Війна 1683-99 років почалася вторгненням турецьких військ в Австрію і облогою Відня (з 14 липня 1683 року).

Наслідки війни викликали в Угорщині велике пригнічення всіх сфер життя. Угорські магнати вважали, що цісар, що недостатньо енергійно боронив їх країну і погодився з турками без згоди угорського сейму. Спочатку Габсбурги мали певні симпатії серед угорців, з габсбурзьким родом угорські патріоти пов'язували надії на визволення своєї батьківщини від турків. Однак тепер настрої змінилися: з’явилася нова партія, яка прагнула об'єднати Угорщину в союзі з Туреччиною за допомогою Франції.

Людовік XIV у своїй боротьбі з Габсбургами намагався підняти проти Австрії угорців і знайшов тут зрозуміння своїх планів. У 1666 р. визначні угорські вельможі під проводом палатина (намісника) Веселенія організували змову з метою усунути угорську владу: угорським королем мав стати Петро Зріні, а семигородським князем – Франц Ракоці. Але цісарський уряд відкрив змову, ув'язнив значну частину винуватців і знищив їх. Цісар хотів використати цей момент, щоб зламати автономію Угорщини, ліквідував уряд палатина, наклав податки без дозволу сейму, забрав у протестантів церкви, а їх пасторів засудив на галери. Однак тоді в Угорщині вибухнуло народне повстання під давньою назвою «куруців» (хрестоносців). На допомогу повстанцям прийшов з Семиграду князь Апафі, певну допомогу прислав і Людовік XIV, якому було на руку те, що Габсбурги мають внутрішні клопоти. Леопольд злякався несподіваного руху і виявив готовість повернути угорцям давні права, але вже було пізно – новий провідник повстання Емеріх Текелі перейшов під владу султана. Так почалася нова турецька війна 1683 р.

Турецький полководець Кара Мустафа з великою армією рушив на Австрію і почав осаджувати Відень. Оборонець міста, граф Штаремберг, мав усього 22000 чоловік оборони, але хоробро відбивав приступи турків. Облога тривала два місяці. Тим часом Леопольд здобув допомогу деяких німецьких князів, а також з польською кіннотою прийшов польський король Ян Собеський.