Початок та перебіг турецько-австрійських збройних протистоянь, їх вплив на долю слов’янських народів

Симпатії угорського народу знову перейшли на сторону Габсбургів. Цісар, навчений досвідом недавнього повстання, наказав своїм полководцям лояльно поводитися з повстанцями. Найсильніший опір цісарській владі чинили угорські магнати на Прикарпатті. Найдовше оборонявся Мукачів під проводом Єлени Текелі, однак врешті-решт габсбурзькі війська перемогли усюди. У 1687 р. зібрався сейм об'єднаної Угорщини у Прешбурзі (Братиславі) і ухвалив, що угорська корона має на вічні часи належати Габсбургам. У наступному році семиградський сейм у Германштадті передав Семиград під опіку цісаря. Таким способом Габсбурги отримала назад великі території, які мали їм дістатися ще півтора століття тому, після бою під Могачем (1526 p.). Так виникла велика габсбурзька держава – Австро-Угорщина.

Леопольд, захоплений цими успіхами, вирішив вести війну далі, аж до того, коли турки цілком залишать Європу. Цей план був надзвичайно важким для втілення у житття, тим більше що водночас цісар мусив вести на заході війну з Людовіком XIV. Але спочатку воєнне щастя сприяло Австрії. Цісарський полководець, баварський князь Макс Емануїл, у 1688 р. здобув Білгород-над-Дунаєм – ключ до Балканського півострова. Баденський князь Людовік увійшов до Сербії і дійшов аж до Ніша. В цей же час Венеція отримувала яскраві перемоги на півдні.

Проте султан Сулейман Ш (1687-1691) знайшов талановитого полководця – третього з роду Кепрілі, Мустафу, – і той зумів вдихнути в турків запал до опору. В 1690 р. турецьке військо відбило Білгород, а Текелі зайняв Семиград. Так австрійці втратили усі балканські здобутки, і війна знову перенеслася до Угорщини. Але австрійську справу врятував новий цісарський вождь – савойський князь Євгеній (1663-1736). Людовік XIV не прийняв його на службу до своєї армії, і ображений цим князь перейшов до австрійської служби і одразу був визнаний полководцем незвичайного таланту. Його перемога над турками під Зентою (над Тисою) вирішила війну. Султан Мустафа II (1695-1703) згодився на переговори з Австрією.

Турецькі війська були наголову розбиті 12 вересня 1683 року військом союзника Австрії Яна Собеського. Ця поразка поклала початок поступовому відступу турків з Центральної Європи.

Після створення антитурецької «Священної ліги» (1684 р.) австрійські війська зайняли Буду, у 1687-88 роках опанували східну Угорщину, Славонією, Банат і зайняли Белград. Вступ Росії в «Священну лігу» (1686 р.) і її виступ проти Туреччини (Азовські походи 1695-96 роки) полегшили боротьбу Австрії проти Туреччини. 11 вересня 1697 року австрійські війська під командуванням Євгенія Савойського розбили турецьку армію біля Зенти. У результаті війни до Австрії відійшли велика частина Угорщини, Трансільванія, Хорватія і майже вся Славонія.

 

 

У 1687 році війська Габсбургів окупували територію Трансільванії. На Карловицькому конгресі Габсбурги домоглися міжнародного визнання своєї влади над Трансільванією. Карловицькому конгресу 1698-1699 років, який зібрався в жовтні 1698 року у містечку Карловці в Славонії для укладання миру між державами, що входили до «Священної ліги» (Австрія, Венеція, Польща, Росія), і Османською імперією (Туреччиною), передував ряд військових поразок Туреччини у війнах з країнами цієї коаліції, у тому числі катастрофічний розгром турецьких військ у 1683 році під Віднем.

Отже, представники багатьох держав з'їхалися на Карловицький конгрес (1698-1699 pp.), який мирним шляхом мав вирішити питання приналежності спірних територій. За принципом «uti possidetis» («право завойовника») Польща відбирала у турків втрачені нею колись землі і Правобережної України.

Серйозні протиріччя між членами «Священної ліги» і особливо їх протидія посиленню позицій Росії в басейні Чорного моря привели до того, що замість загального договору союзників з Туреччиною 16 січня 1699 року Польща, 26 січня Австрія і Венеція підписали з Туреччиною окремі мирні договори, а Росія 24 січня – лише угоду про перемир'я на 2 роки, яка була замінена Константинопольським мирним договором 1700 р. Польща одержала частину Правобережної України, яка до цього залишалася у Туреччини, і Поділля. До Австрії відійшли велика частина території Угорщини, Трансільванія, Хорватія і майже вся Славонія. Венеція одержала Морею, острова Архіпелагу, фортеці в Далмації. За Росією за умовами перемир'я залишився Азов.

З огляду на усунення турецької загрози після Карловицького конгресу, варшавський сейм у 1699 p. постановив знищити правобережний козацький устрій, що незабаром викликало повстання серед українського населення.

Турки не відразу погодилися із своїми втратами і певний час пробували отримати назад втрачені країни За султана Ахмеда Ш (1703-1730) войовничий великий візир Дамад Алі-паша розпочав війну з Венецією і у 1715 р. добув Морею. Венеція увійшла в союз з Австрією, тоді почалася війна на угорському кордоні, на морі турки обложили венеціанський острів Корфу, але полковник Шуленбург з 18000 німецьких найманих вояків відбив їх приступи. В Угорщині князь Євгеній розгромив турецьке військо під Петроварадином і здобув Білгород. Цими перемогами Євгеній здобув собі європейську славу. За мирним договором у Пожароваці 1718 р. турки віддали Австрії Банат, Малу Волощину (до р. Алюти) і більшу половину Сербії. Венеція втратила Морею, але утримала Корфу і прикордонні землі Албанії, а також право на торгівлю в турецьких країнах. Для Австрії Пожаровацький мир був великим тріумфом – вона ніколи не мала таких широких кордонів.

Однак ці здобутки недовго залишалися в руках Габсбургів. Князь Євгеній, який був головним ініціатором австрійської експансії, помер у 1736 p., і після нього в австрійській державі не знайшлося полководця, який міг би продовжувати його політику. В 1736-1739 pp. Австрія розпочала нову війну з Туреччиною, маючи союзницею Росію, але без належного керівництва. Австрійські війська захопили Ніш і викликали повстання в Сербії та Албанії, проте турки почали контрнаступ, придушили повстанський рух і відкинули австрійців за Дунай. За мирним договором у Білгороді, в 1739 р., цісар змушений був зректися Сербії і Малої Волощини. Цей кордон залишався без змін аж до 1878 р.

Над турецькою державою зависла нова грізна небезпека з боку Росії. У першій турецькій війні 1768-1774 pp. Катерина здобула Крим і узбережжя Чорного моря (мир у Кючук-Кайнарджі 1774 p.). Другу війну, 1787-1793 pp., Росія вела спільно з Австрією. Обидві держави вимагали поділу турецької держави, але своєї мети не досягли. У мирі в Яссах 1791 р. ще раз було підтверджено кордон на Дунаї між державою Габсбургів і Туреччиною, а в мирі а Яссах 1792 р. султан втратив лише невелику територію між Дністром і Бугом. Туреччина утрималася на своїх просторих землях і великодержавному становищі. Але внутрішні повстання і бунти, які підіймалися в різних провінціях (Єгипті, Сирії, на Балканському півострові), свідчили, що наростали нові небезпечні сили, небезпечні для цілісності імперії.

 

 

Дворнік Ф. Слов'яни в Європейській історії та цивілізації / Пер. з англ. – К. : Дух і Літера, 2000. – 528 с.

Іваницька Ольга Павлівна Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002). – Вінниця: ФОЛІАНТ, 2003. – 560 с.

Макова Е. С. История южных и западных славян. – М. : Высшая школа, 1986. – 572 с.

Яровий В. І. Історія західних і південних слов'ян (з давніх часів до ХХ ст.). – К: Либідь, 2001. – 632 с.