Поглинення українських земель Литвою. Економічний розвиток Наддніпрянської України в 1860-90х рр.

Подібно до інших країн, одним із перших провісників модернізації стала залізниця. У Російській Україні перші залізничні колії було прокладено у 1866—1871 рр. між Одесою й Балтою для прискорення транспортування збіжжя з центральних районів України до головних портів на Чорному морі. Нові залізничні колії сполучали насамперед ринкові центри України і лише на початку 1880-х рр. були прокладені залізниці до центральних районів європейської частини Росії. За 1870-80ті роки, що стали піком у прокладенні залізниць на Україні, вони сполучили між собою всі головні українські міста і, що найважливіше, поєднали Україну з Москвою та Санкт-Петербургом — центрами імперського ринку. В міру того як з України на північ ішли продукти й сировина, а у зворотному напрямку, на південь, у небачених кількостях пливли російські готові вироби, економіка України ставала частиною російського внутрішнього ринку.

Швидке будівництво залізниць збільшувало потребу у вугіллі та металі. Іншим стимулом до розвитку вугільної промисловості, металургії і машинобудування стала державна програма відновлення броненосного флоту на Чорному морі всупереч умовам Паризького миру 1856 р. Проте лише державного капіталу виявилося недостатньо і у війну з Туреччиною 1877-78 рр. Росія вступила практично без флоту, з одним пароплавом та кількома мінними катерами. Лише талант командира корабля лейтенанта С.Макарова дозволив стримати турецький флот, який мав кілька броненосців англійського виробництва. Лише після підписання фінансових угод з Францією на початку 1890х рр. темпи розвитку стали надзвичайно швидкими, особливо на Україні, коли за кілька років виникли цілі галузі промисловості. У період між 1870 і 1900 рр. і особливо протягом бурхливих 1890-х років найшвидше зростаючими промисловими районами імперії, а цілком можливо і світу, стали Донецький басейн і Кривий Ріг, що на південному сході України. Цей розвиток зумовило поєднання таких чинників, як щедра урядова підтримка розбудови промисловості, невпинне зростання внутрішнього попиту на вугілля і залізо, наявність у достатку західного капіталу, що наштовхнувся на зменшення прибутків у високорозвиненій Європі й кинувся використовувати вигідні можливості і різноманітні пільги, що надав їм царський уряд на Україні. 

Ознаки наступаючого буму передусім з'явилися у вугільній промисловості Донбасу. Між 1870 і 1900 рр., коли видобуток вугілля збільшився більш як на 1000 %, цей район давав майже 70 % усього вугілля імперії. Із зростанням кількості шахт у Донбасі зростало й число робітників: у 1885 р. налічувалось 32 тис. працівників, у 1900 — 82 тис., а у 1913 — 168 тис. Цю галузь контролювали близько 20 спільних акціонерних товариств, і на 1900 р. близько 94 % їхніх акцій належало французьким і бельгійським інвесторам, які вклали мільйони карбованців у розвиток шахт. Ці товариства утворили синдикати, що фактично заволоділи монополією на видобуток і продаж вугілля. Відтак капіталізм з'явився на Україні у цілком розвиненій формі, на відміну від Європи, яка пройшла шлях від вільної конкуренції до появи перших монополій за 150-200.

У 1880-х роках розпочався широкомасштабний видобуток залізної руди. Розвиток металургії, зосередженої в районі Кривого Рога, був ще більш вражаючим, ніж вугільної промисловості. Грунт для нього підготувало прокладення у 1885 р. залізниці між Кривим Рогом та вугільними копальнями Донбасу. В металургії, що пускала перші паростки, уряд запропонував підприємцям такі стимули, якими ледве хто міг знехтувати, а саме гарантію купувати в них продукцію за дуже завищеними цінами. Західні вкладники, першими серед яких знову йшли французи, зреагували на це з ентузіазмом. До 1914 р. в спорудження ливарень, що з технічної точки зору належали до найкрупніших і найсучасніших у світі, вони вклали 180 млн. карбованців. Деякі з цих підприємств росли такими темпами, що перетворювалися на багатолюдні міста. Наприклад, Юзівка, названа іменем валлійця Джона Х’юза, який заклав на цьому місці металургійний завод, стала важливим промисловим містом — сучасним Донецьком. Ще у 1870-х роках у Криворізькому басейні налічувалося лише 13 тис. робітників, а на 1917р. їхня кількість виросла в 10 разів —до 137 тис. Ще більше вражає, порівняння темпів зростання металургійної промисловості України зі старими російськими металургійними центрами на Уралі: якщо між 1870 та 1900 рр. архаїчним уральським заводам удалося збільшити виробництво залізної руди лише вчетверо, то на Україні воно зросло у 158 разів.

Умови праці в промисловості України, як і в усій Російській імперії, були, за європейськими стандартами, просто жахливими. Навіть після введених урядовими законами 1890-х років полегшень робочі зміни нерідко тривали по 10, 12 чи 15 годин. Технічної безпеки чи медичного обслуговування практично не існувало. А платня (що майже цілком витрачалася на їжу та злиденне житло) середнього робітника на Україні становила лише малу частку того, що отримував його європейський колега. За законом від 1895 р. підприємець міг наймати робітників за харчі. Не дивно, що дедалі частішими ставали страйки та інші сутички між робітниками і підприємцями.

Модернізація на Україні спричинилася до ряду парадоксів. Із зростанням ролі України як європейської житниці поглиблювалося зубожіння її села. І хоч промисловий бум розвивався тут трохи не найбурхливіше в Європі, Україна продовжувала лишатися переважно аграрним краєм. Найбільш вражаючим, напевно, було те, що хоч величезну більшість її населення складали українці, вони ледве брали якусь участь в усіх цих перетвореннях. 

 

1.Історичні постаті України – Одеса, 1993

2.Історія України. Нове бачення. Ч.1-2 – К., 1995

3.Котляр М. , Кульчицький С. Довідник з історії України. – К.,1996

4.Курило В.М., Терещенко Ю.І. Історія України. У 2-х книгах.– К.,1995

5.Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Історія господарства : Україна і світ. – К.,1995

6.Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 2.—К., 1992

7.Рибалка І.К. Історія України. Ч.1-3 – Харків, 1995-1997