Політична система

По – третє, умови жорсткої експлуатації народів не тільки на феодально – кріпосницькому, але й на капіталістичному етапах розвитку не могли не викликати до життя національно – патріотичні ідеї самостійного економічного, політичного розвитку. Тим більш, що всі світові імперії, в тому числі і Російська, не є природно – об’єктивними формуваннями, а становили насильницько створені, або вимушено вибрані об’єднання народів, в яких суспільне життя регулювалося здебільшого не соціально – економічними, базисними факторами, а переважно суб’єктивно – політичною спрямованістю і амбіціями панівних націй, панівних класів, еліт, династій. А це вело до приниження народів, подвійної системи експлуатації, і разом з тим пробуджувало національну свідомість, стимулювало передову політичну думку і піднімало народи на національно – визвольну боротьбу.

По – четверте, особливості розвитку України найяскравіше виявилися в історичних умовах Росії першої чверті ХХ ст., що об’єктивно поставили під сумнів «справедливість» існування імперії. Внутрішні економічні, соціально – політичні процеси зажадали глибокого реформування, принципового перетворення всієї політичної системи і політичного режиму суспільства. Цей процес насувався навально, політична свідомість мас пробуджувалась активно, їх готовність до революційно – перетворюючих дій стала настільки очевидною, що неспроможні до життя в умовах зміни фактичної ситуації, старі соціально – політичні структури володарювання виявилися неспроможними забезпечувати стабільність здебільшого нові виробничі та суспільні відносини. Зміна політичної надбудови стала неминучою. В Україні, де поряд з сильними традиціями інтернаціональної єдності народів існують історичні активні націоналістичні і сепаратистські сили, процес становлення і розвитку політичної системи і політичного режиму: капіталістичної держави набуває ряду особливостей, а діяльність різноманітних політичних структур і рухів насторожує маси, змушує їх ревно оберігати вже надбані політичні цінності. В таких умовах політичні лідери в Україні все ж зуміли використати політичну ситуацію і розгорнули діяльність по створенню такої системи суспільних політичних відносин, що сприймалася б з розумінням народом і його посланцями в представницьких органах влади. Всенародний референдум, що відбувся 1 грудня 1991 року, підтвердив природне бажання народу України жити в суверенній і незалежній демократичній, соціальній, правовій державі. В сучасних умовах в Україні здійснюється процес передачі влади на місцях органам самоврядування, а всередині їх – розмежовування законодавчих і виконавчих органів, йде пошук найоптимальніших структур з урахуванням інших країн.

В структурі політичних інститутів політичної системи і політичної організації України провідне місце займає держава, що виступає представником всього суспільства, яка є сувереном влади, тобто верховенством влади в межах державних кордонів і незалежністю ззовні. Існування державної влади знаходить відображення в чиновниках, армії, адміністративних органах, органах правопорядку, судах та ін. Держава характеризується як всеосяжна, універсальна політична організація суспільства. Держава оберігає економічні основи суспільства, охороняє умови використання всіх ресурсів: людських, матеріальних, природних в інтересах розвитку суспільства, утримує в покорі супротивників і порушників законів, піклується про вчасне усунення соціальних суперечностей. Законодавчу владу в Україні представляє Верховна Рада, обрана на основі загальних, прямих, таємних альтернативних виборів. Істотні зміни сталися у системі виконавчої влади: новим її елементом – президентська влада. Президент України – глава держави, виступає від її імені, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

 

 

Громадянське суспільство – це суспільство, якому властиве самоврядування вільних індивідів та добровільно створених ними організацій. Громадянське суспільство як сферу самоврядування вільних індивідів захищають від свавілля державної влади та жорсткої регламентації з боку її органів відповідні закони.

Громадянське суспільство може існувати тільки за умов демократії. Водночас високий рівень розвитку й функціонування громадянського суспільства може забезпечити тільки демократична держава. Як свідчить суспільна практика, саме нерозвиненість громадянського суспільства є однією з головних умов існування тоталітарних та авторитарних режимів. Головна ознака громадянського суспільства полягає в забезпеченні широких прав людини, у вільному виборі нею різноманітних форм економічного й політичного життя, форм ідеології та світогляду, у можливості пропагувати обстоювати свої інтереси, погляди та переконання.

Нині помітно зріс загальний інтерес до проблем громадянського суспільства, а наукові його дослідження здійснюються в органічному зв’язку з проблематикою правової та соціальної держави. Зусиллями сучасних політологів політична теорія поповнилася багатьма новими положеннями, а саме: громадянське суспільство стає основою держави, його розвиток відбувається в тісному взаємозв’язку із становленням правової держави; для цивілізованого розвитку обох феноменів необхідно створювати надійний механізм взаємодії та збагачення; не лише держава, а й певні інститути самого громадянського суспільства можуть негативно впливати на інші його складові; формування громадянського суспільства є передумовою становлення політичної демократії, обмеження всеосяжної ролі держави. Подальший розвиток відносин суспільства і держави є гарантією того, що суспільство стане громадянським, а держава – демократичною.

Сутність громадянського суспільства полягає передусім у забезпеченні прав людини. Особистість у громадянському суспільстві має гарантоване законами право вибору різноманітних форм економічної, соціальної та іншої діяльності, право вибору певної ідеології, світогляду тощо.

Економічною основою громадянського суспільства є відносини ринкового характеру, передусім різноманітні форми власності, особливо приватної. Наявність власності в громадянина спонукає його до ділової активності та плідної роботи, стає умовою свободи особистості в суспільстві.

Політична основа громадянського суспільства – це демократична правова держава, що забезпечує кожному громадянинові можливість взяти участь у державних та громадських справах. У демократичній правовій державі абсолютно неприпустимою є будь – яка дискримінація за національно – етнічними, політичними, релігійними та іншими ознаками. Як характерну ознаку такої держави можна назвати можливість вільного самовизначення людини, усебічний захист найрізноманітніших прав людини з боку судових органів та громадських організацій.

Соціальним підґрунтям громадянського суспільства стає суспільство з динамічною соціальною структурою, яка весь час розвивається та вдосконалюється. Щодо духовного життя, характерною ознакою громадянського суспільства можна вважати високий розвиток освіти, науки, мистецтва, індивідуальний вибір культурних цінностей.

Головними ознаками громадянського суспільства є:

Динамічна соціальна структура суспільства, яка перебуває в постійному розвитку і є відокремленою від держави;

Ринкові економічні відносини, які формують демократичну політичну систему, де правова, демократична держава стає породженням громадянського суспільства;

Забезпечення вільного виявлення, реалізації численних та різнобічних інтересів громадян;

Забезпечення сфери особистого, повсякденного життя людей на відміну від держави як втілення умовного, формального життя;

Пріоритет громадянських прав особистості та її повага до державних законів;

Плюралізм ідей, поглядів, переконань, соціальних ініціатив тощо.

Наголошуючи на альтернативності ознак та рис громадянського суспільства і правової демократичної держави, слід, проте, зазначити, що це свідчить не про антагонізм цих сфер суспільного життя, а про їхню взаємозалежність та взаємозумовленість. Як без громадянського суспільства не може бути правової демократичної держави, так і без такої держави не може ефективно функціонувати й динамічно розвиватися громадянське суспільство. Ось чому громадянське суспільство та демократична правова держава нині стають двома складовими життя кожної окремої людини і сучасного загальноцивілізаційного розвитку суспільства.

 

Ефективне функціонування політичної системи сприяє реалізації суперечливих, але взаємопов’язаних цілей суспільного розвитку: оновлення соціальних процесів, яке необхідне з погляду врахування й пристосування до умов, що постійно змінюються, і стабілізації – фактора збереження соціальної цілісності. Призначення політичної влади саме й полягає в тому, щоб забезпечити як розвиток, так і стабільність соціальної системи. Якщо влада нездатна до цього, то неминучі численні деструкції політичних відносин.

За браком стабільності та порядку в суспільстві знижується рівень захищеності особистості, девальвується авторитет держави, у суспільстві зростає тривога, невпевненість та соціальне напруження. У такій ситуації політична система все більше втрачає можливості впливу на політичні процеси.

Історичний досвід свідчить, що існує певна межа ціни, яку маси згодні сплачувати за зміни в суспільстві. Невпорядкованість соціальних зв’язків у суспільному житті під час переходу на нову економічну й соціальну модель розвитку об’єктивно неминуча, але вона не повинна породжувати відчуття втрати безпеки, наслідком чого стає готовність мас сприйняти будь – які засоби впорядкування соціальних зв’язків. Суспільна практика свідчить, що коли влада втрачає здатність контролювати негативні тенденції розвитку, суспільна свідомість починає все більше схилятися до застосування насильства як протидії невдалій політиці нових можновладців.

Політична система є складною підсистемою суспільства. Її оптимальне функціонування має винятково важливе значення для життєдіяльності й нормального розвитку як суспільства в цілому, так і соціальних груп та індивідів, що складають це суспільство.

 

 

«Політологія: наука про політику» – за загальною редакцією проф. В. Г. Кремень, проф. М. І. Горлач («Єдінорог» Київ – Харків 2002)

«Політологія» – М. Ф. Юрій (Да Кор 2004)

«Політологія» – І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький (Київ 2007)

«Основи політології» – А. Ю. Брегеда (Київ 2000)