Політичне русинство в конструюванні штучної ідентичності Закарпаття

 

Проаналізовано розвиток та сучасний стан русинського руху на Закарпатті. Зіпсовані основні вимоги політичного русинства, його підтримку ззовні, загрози для цілісності України.

Ключові слова: русини, ідентичність, політичне русинство, Закарпаття.

 

Розвиток етнокультурних та етнополітичних процесів у незалежній Україні засвідчив значні зміни етнічної ідентичності окремих груп населення. Це стосується, насамперед, зміни ідентифікації частини населення, яке народилося у змішаних українсько- російських родинах і визначилося у свої українській ідентичності, а також ідентифікації частини молдаван як румунів. З огляду на неконсолідованість українського етносу та зовнішні політичні впливи з самого початку 1990-х років почали проголошуватися різні ідеї трактування деяких регіональних груп українського народу (слобожан, новоросів Півдня та ін.) та етнографічних груп українського етносу (лемків, поліщуків, гуцулів, бойків, русинів та ін.) як окремих етносів.

Значну увагу критиці таких етнополітичних проектів, трактуючи їх як псевдоетноспільноти, приділяв Я. Дашкевич [1, с. 77]. Більшість з цих проектів через їхню очевидну етнічну безпідставність не набули подальшого розвитку. І лише ідея політичного русинства, з огляду на окремі особливості історичного розвитку Закарпаття, активність окремих науковців та ідеологів, зокрема, американського історика українсько-угорського походження П. Магочія [2, с. 31-34], а також активну інформаційну підтримку з-за кордону, змогла утвердитися серед частини українського населення Закарпатської області. Метою нашої статті став аналіз суспільно-політичних загроз від політизованого русинського руху на Закарпатті, який розділив наукову громадськість на прихильників політичного русинства та його критиків. Русинство як антиукраїнський політичний рух, політичний проект зовнішніх чинників розглядають в своїх працях Ю. Банега, Ю. Бача, В. Євтух, О. Майборода, Р. Офіцинський, М. Панчук та ін.

Пропаганді русинської ідеї сприяло збереження серед українського населення Закарпаття самоназви “русини”, яка протягом кількох століть була поширена

фактично на всій українській етнічній території. Водночас одним з вирішальних аргументів щодо єдності українського населення Закарпаття і Прикарпаття є його етнографічна тотожність, зокрема, приналежність до українського етносу етнографічних груп лемків, бойків, гуцулів, що компактно проживають в суміжних областях (Закарпатській, Івано-

Франківській, Львівській, Чернівецькій). Проведені О. Нельгою соціологічні дослідження зафіксували у Закарпатській області невелику кількість прихильників окремого “русинського етносу” [3, с. 355].

Рух русинів на Закарпатті відродився ще до проголошення незалежності України, частина його представник вимагали визнати їх окремою гілкою слов’янства, вважаючи, що українську ідентичність нав’язала їм радянська влада. Його інституційна основа – своєрідна інтерпретація результатів референдуму 1 грудня 1991 р., коли 78% з-серед мешканців краю, що взяли участь у голосуванні, на запитання Закарпатського обласного референдуму відповіли “Так”. Закарпатці дійсно відповіли “так” на запитання бюлетеня для голосування: “Чи бажаєте ви, щоб Закарпаття отримало із закріпленням у Конституції України статус спеціальної самоврядної території як суб’єкта у складі незалежної України і не входило у будь-які інші адміністративно-територіальні

утворення? ” [4, с. 525]. Ні про яку “автономну територію” у опитуванні не йшлося, навпаки, референдум знімав усякі застереження щодо ліквідації Закарпатської області та об’єднання території краю з іншими західними областями України у нове утворення за умови проведення адміністративно-територіальної реформи. Тоді різні варіанти адміністративно-територіальної реформи, зокрема укрупнення областей до статуту земель, активно обговорювалися політикумумом. До того ж, в цілому по області, 92, 6% закарпатців, які мали право голосувати і скористалися ним, відповіли “Так” на спільне для всіх громадян республіки запитання Всеукраїнського референдуму: “Чи підтримуєте ви Акт проголошення незалежності України? ”.

Інший аргумент представників політичного русинства – уявлення про автономний статус краю у складі міжвоєнної Чехословаччини. Нагадаємо, що статус автономного краю Підкарпатська Русь отримала 22 листопада 1938 р. після рішень Віденського арбітражу та розчленування самої Чехословаччини. На території автономії державною мовою стала українська мова, а поряд з назвою “Підкарпатська Русь” офіційно вживалась назва “Карпатська Україна”, самостійність котрої було проголошено 15 березня 1939 р. Державним гімном Карпатської України став національний гімн “Ще не вмерла Україна”, Державним прапором національний синьо-жовтий прапор [4, с. 302]. Однак, лідери русинського руху, незважаючи на історичну правду та домагаючись автономії для “Підкарпатської Русі” у складі України, мають на меті реалізувати стратегічний план – створити незалежну державу “Рутенія”. Один із ідеологів русинства П. Магочій вважав, що русини Закарпаття мають більше прав на автономію, ніж кримські татари [5, с. 577].

Агітація за визнання національності русин стала ще одним з напрямів діяльності на користь автономізації області. Однак ця ініціатива Закарпатської обласної ради не знайшли позитивної підтримки у Верховній раді України. Після прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України, в якій чітко вказано на унітарний устрій держави, автономістські домагання в області послабшали. До того ж Указом Президента України Л. Кучми у 1998 р. на території Закарпатської області було створено спеціальну економічну зону “Закарпаття”. Натомість головним репрезентантом автономістських ідей стають окремі політизовані русинські організації. Тогочасний русинський рух на Закарпатті стрімко розвивався завдяки: тісним зв’язкам з ідейно спорідненими організаціями з-за кордону; сприятливій суспільно-політичній ситуації, лояльності органів влади; популярності серед незначної частини населення сепаратистських ідей; активній роботі русинів з утвердження у краї своїх ідеологічних переконань; централізованому фінансуванні та відсутності матеріальних проблем руху; низькому рівні національної свідомості частини українців; поліетнічному та полікультурному складу населення області, співпраці з угорським національно-культурними громадськими об’єднаннями.

На