Політичне русинство в конструюванні штучної ідентичності Закарпаття

Русинський рух отримав максимальну підтримку органів державної та місцевої влади: офіційно зареєстровані десятки русинських товариств і організацій, зокрема обласні: Общество Карпатських Русинов, Общество Подкарпатських Русинов, Русинське науково-освітнє товариство, Союз русинських письменників Закарпаття,

Підкарпаторусинське товариство імені Кирила і Мефодія, Крайове товариство Подкарпатських Русинов, Підкарпаторусинське товариство імені Кирила і Мефодія, науково-культурологічне товариство ім. Олександра Духновича та ін. Вони об’єднані Соймом Підкарпатських Русинів (близько 1100 членів) та Народною Радою Русинов Закарпаття (близько 2200 членів). На Закарпатті русинськими діалектами видаються газети, ведуться теле- і радіопрограми державними каналами, організовані недільні школи, проводяться фестивалі і т. д. В культурницькому русинофільському русі задіяно тисячі закарпатців. Цим держава визнала етнічну, культурну, мовну та релігійну самобутність русинів як етнографічної групи українського етносу, такої ж як бойки, гуцули, лемки, литвини, поліщуки. Виник потужний культурний русинський рух. Водночас політизація питання у вигляді так званого політичного русинства – вимог визнання русинів окремим народом, протиставлення русинів українцям, утворення автономної республіки, навряд чи відповідають справжнім інтересам українців- русинів та уособлюють прагнення більшості мешканців Закарпаття.

Радикальні елементи русинських культурно-освітніх організацій, що утворювалися паралельно з такими ж організаціями інших етнічних спільнот краю, максимально політизували відроджену ними ж проблему самоідентифікації українців/русинів. Звинувачуючи українську владу в геноциді русинів, обстоюючи сумнівну тезу про їхню окремішність, вони педалюють ідею автономії регіону. Більше того, голова асоціації “Сойм підкарпатських русинів” настоятель Хресто-Воздвиженського кафедрального собору в м. Ужгороді о. Д. Сидор заявляв, що “у світлі самопроголошення Косово... тема самовизначення русинського народу набуває особливої актуальності”. Відповідну прес-конференцію Д. Сидор, певно, не випадково провів у Москві. “Всупереч стереотипам, що склалися, представники Росії також починають брати активну участь у русинському русі”, – писав кілька років тому співробітник Інституту слов’янознавства РАН М. Дронов. Йому (М. Дронову) “приємно було констатувати”, що за останні роки збільшилася кількість статей у пресі, де русини “згадуються як самостійна нація або ж як невід’ємна вітка російського (тобто великого східнослов’янського, але не конкретно українського) народу”. М. Дронова радувало, що в Росії останнім часом виникли і виникають надалі всілякі товариства “друзів русинів”, у роботі яких беруть участь науковці, політики та церковнослужителі, перевидаються книги відповідної спрямованості. Жаль М. Дронов висловлював лише з того приводу, що “. очень трудно даже приблизительно оценить реальную численность российских русинов”, тому що вони “зачастую идентифицируют себя как “украинцы” [7, с. 90-92]. Бачити у відзначеному лише прояв неорусофільства було б легковажно. Не лише про наукову підтримку русинства Росією засвідчує визнання русинів окремим етносом. За даними перепису 2010 р. в Росії проживає 225 русинів [8], а у 2002 році їх було 97 [9]. Якщо у 2002 р. до русинів організатори Всеросійського перепису відносили бойків, карпаторосів та лемків, то у 2010 р. до русинів віднесли бойків, буковинців, гуцулів, лемків, підкарпатських русинів, рутенів.

У Закарпатській області спостерігається особливо високий рівень самоорганізації національних меншин. Станом на 2010 р. серед громадських організацій, утворених за етнічною ознакою, у Закарпатській області було зареєстровано 60 національно-культурних товариств зі статусом обласних, зокрема 13 – угорської, 17 – ромської, 9 – русинської, 5 – російської, по 4 – словацької та румунської, по 2 – німецької та єврейської і по 1 – польської, вірменської, білоруської, грецької спільноти. Вони є провідниками відродження і розвитку мов, звичаїв, традицій, культурно-мистецьких надбань цих меншин [10, с. 377]. Ця система є достатньо сталою, за останні 4 роки додатково було зареєстровано тільки 7 національно-культурних товариств з обласним

статусом: дві громадські організації представників русинської громади, по одній ромської, словацької, єврейської, чеської, азербайджанської спільнот [11]. Русинські організації заснували 27 недільних шкіл, в яких, за даними цих організацій, навчається 600 учнів.

У Закарпатській обласній державній телерадіокомпанії створено Творче об’єднання програм етнічних меншин, яке охоплює редакції угорського, румунського, словацького, німецького мовлень, а з 2008 р. – російського, русинського та ромського [12]. В області зареєстровано 20 періодичних видань угорською (разом із дубляжами), 5 – російською, 3 – румунською, 4 – ромською, 4 – русинською, 2 – словацькою, 1 – німецькою, 49 – двома та більше мовами. Найбільш популярні русинські газети “Подкарпатская Русь”, “Підкарпатський русин” і збірник “Руснацький світ”. Лише у 2007 р. видано книг русинською мовою накладом близько 10 тис. примірників.

Реальні демографічні контури русинського руху як етнокультурного та етнополітичного явища розкрив перепис населення 2001 р., згідно з яким усі мешканці Закарпаття дістали змогу ідентифікувати себе як русини. Але, незважаючи на величезну інформаційну підтримку, яку прихильникам політичного русинства надавали закордонні та деякі