Політика балканських країн щодо визначення статусу Косово (1990-2016 рр.)

Розвиток подій навколо Косово впродовж 1999-2008 рр., тобто від часу введення міжнародних військових сил НАТО за участю Росії та України на територію Косово і до проголошення 17 лютого 2008 р. незалежності Косово, позначився на еволюції позиції балканських країн щодо цього питання. Маркером для цієї позиції стало питання ризиків виникнення «Великої Албанії». У такому разі серйозні територіальні претензії Албанії могли виникнути щодо Сербії, Чорногорії, Македонії, Греції. Натомість така гіпотетична перспектива жодним чином не лякала Хорватію і Словенію, які одними з перших серед балканських країн визнали незалежність Косово11.

Зазначимо, що впродовж 2008-2011 рр. незалежність Косово визнали Македонія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія. Цього не зробила Румунія, яка екстраполювала косовський конфлікт на молдовсько-придністровські протиріччя і не захотіла створювати додатковий дипломатичний прецедент не лише для Косово, а й для Придністров’я. Крім того, Греція також опинилась серед тих країн Євросоюзу і НАТО, які відмовились від визнання незалежності Косово. Така грецька позиція аргументувалась небажанням створювати прецедент для міжнародного визнання «Турецької республіки Північного Кіпру», яка досі визнається лише Туреччиною.

Тому навіть під час загострення «албанського питання» в Македонії Греція незмінно висловлюється на тему засудження албанського націоналізму, який є загрозою для регіональної стабільності.

Починаючи з 2008 р. Косово намагається максимально інтенсивно розвивати відносини з сусідніми балканськими країнами12. Міністерству закордонних справ Косово вдається формувати позитивний образ своєї держави в цих країнах. Це особливо важливо, адже Косово, як правило, сприймається в образі держави, яка не відбулась, або переживає гострі протиріччя, не сумісні з подальшим існуванням.

Екзистенційною проблемою державотворення в Косово є не тільки відсутність так би мовити «власної національної історії», а й відповідної міфології як основи для органічного виникнення державотворчої ідеї. Наявність двох албанських держав у Європі, як певний історичний парадокс, не заперечує можливості створення «Великої Албанії», хоча проти цього офіційно виступають великі держави та міжнародні організації – протектори Косово13. Слід розуміти, що корінь міжнаціональних проблем Балкан якраз сягає прагнень більшості політичних націй цього регіону вибудувати за рахунок сусідів «Велику Сербію», «Велику Албанію», «Велику Хорватію» або «Велику Болгарію», тощо. Проте Балкани – надто «мала» територія для успішної реалізації цих квазі-імперських проектів. Новітня історія, власне, дає лише один такий успішний приклад – Соціалістичну Федеративну Республіку Югославія, як до певної міри ідеократичний (умовно кажучи комуністичний, зважаючи на весь «ревізіонізм» Тіто і компанії) проект. На наших очах, в міру просування проекту європейської інтеграції, розвивається новий проект, який ми можемо назвати «європеїзацією» Балкан, тобто включення країн регіону до Євросоюзу. Утім, поки що членами ЄС, нагадаємо, є лише Словенія та Хорватія. У цьому сенсі «незалежність Косово» виконує роль додаткових системних гарантій для тривалого збереження за цією територією фактичного статусу протекторату Європейського Союзу й США. Водночас євроатлантичні структури мають серйозні проблеми з «родовими вадами» державності Косово, які обумовлені конфліктом між албанським націоналістичним планом формування моноетнічного Косово і військово- політичними та економічними засобами нав’язаним світовою спільнотою албанським націоналістам цього краю проектом розбудови «багатоетнічного» Косово. Саме тому тривала присутність міжнародних структур стала визначальним фактором для існування Косово.

Миротворча діяльність ОБСЄ, а членами цієї організації є всі бал- канські країни, на різних етапах розвитку косовського конфлікту ускладнювалася принципами діяльності цієї організації. Нагадаємо, що Статут ОБСЄ не лише фіксує принцип добровільності дій сторін у процесі зміни державних кордонів, а й передбачає одностайність у прийнятті рішень щодо проблем європейської безпеки. Зрозуміло, що така «матеріальна частина» інструментарію ОБСЄ, особливо під час війни 1999 р., стала символом краху миротворчих зусиль у Косово та превентивної дипломатії загалом. Також зауважимо, що суттєвим фактором неефективності діяльності ОБСЄ в Косово залишається дублювання його функцій структурами ЄС та Ради Безпеки ООН. Варто нагадати, що значний вплив на діяльність ООН у Косово справляють протиріччя між постійними членами Ради Безпеки ООН з приводу підходів до косовської проблеми. Спроби розв’язання економічних проблем Косово ООН переносить на Євросоюз, чий потенціал задля вирішення цих питань також не є необмеженим. Помітною слабкістю місії Європейського Союзу в Косово є невизнання незалежності цієї території п’ятьма з двадцяти семи країн ЄС (Грецією, Іспанією, Кіпром, Словаччиною, Румунією) 14. Зауважимо, що непевність із членством Великої Британії в ЄС, яка настала після референдуму 23 червня 2016 р., не лише «розмила» однозначно правильну відповідь на запитання, 28 чи 27 країн входять до ЄС наразі, а й ще більше послабила можливості впливу Євросоюзу на