Політика балканських країн щодо визначення статусу Косово (1990-2016 рр.)

Внутрішньополітичні косовські проблеми також суттєво впливають на темп визнання незалежності Косово. Впродовж 2008-2016 рр. спостерігалась запекла міжкланова боротьба в парламенті Косово. Її змістовна частина стосується конкуренції за владу між політичними структурами Косово, які з одного боку мають витоки в соціальному середовищі комбатантів «Армії визволення Косово» та «ветеранів» війни із Сербією, а з іншого, представлені албанськими політиками Косово, інтегрованими до грантових програм міжнародних організацій і тому вимушених більш адекватно реагувати на зовнішній тиск. Найбільш яскраві кадри цього протистояння можна бачити під час обговорення стратегії замирення із сербами Косово шляхом реалізації вимоги побудови «багатоетнічного» Косово.

Тому, на превеликий жаль, розбудова демократичного багатонаціонального суспільства в Косово залишається безконфліктною лише на сторінках проспектів міжнародних організацій, які тут діють. Дійсно, незалежна держава Косово, за винятком близько 30 тис. сербів, які залишилися на півночі краю, є моноетнічною державою із домінуванням албанської культури. Становище сербів Косово є далеким від європейських стандартів інтеграційної солідарності й толерантності. Внаслідок цього Косово залишається постійним джерелом напруги й нестабільності15.

Лакмусовим папірцем для «прориву» в процесі міжнародного визнання Косово є його гіпотетичне визнання Сербією. Сербська громадська думка поступово схиляється до прийняття тези про те, що ймовірний вступ Сербії до ЄС неможливий без остаточного визнання незалежності

Косово. Передумови для утвердження цього погляду обумовлені тим фактом, що Сербія не має потужних військово-політичних засобів для силового повернення цієї території. Крім того, Сербія звертає увагу світової спільноти, що нелогічно вимагати від неї визнання незалежності Косово, коли цього не зробили п’ять чинних країн-членів Євросоюзу. Необхідно розуміти, що керівництво ЄС не може додатково мотивувати держави-члени до прийняття потрібних Брюсселю зовнішньополітичних рішень, особливо коли економічні проблеми, які стоять перед Європейський Союзом після здійснення декількох хвиль розширення та під впливом кризи, що виникла внаслідок британського референдуму щодо виходу з ЄС, обмежують можливості для прийняття всіх балканських країн до Євросоюзу. Внаслідок цього зберігаються ризики «балканізації» Європи замість «європеїзації» Балкан.

Навіть після того, як минуло двадцять п’ять років після розпаду СФРЮ, процес посткомуністичної трансформації країн регіону можна вважати завершеним лише для Словенії і Хорватії, які успішно вступили до Євросоюзу. Тому не дивно, що вони одними з перших серед балканських країн визнали незалежність Косово. Зокрема, станом на 2016 р. чотири балканські країни, а саме: Сербія, Боснія і Герцеговина, Македонія та Чорногорія перебувають на різних етапах розвитку відносин із Євросоюзом і НАТО. Наприкінці 2015 р. Сербія формально розпочала офіційні переговори про вступ до Європейського Союзу, але цей переговорний процес є надто складним процедурно та не має часового ліміту, тому що системні проблеми адаптації Сербії до європейської інтеграції органічно доповнюються надто високою символічною ціною цього рішення, якою є вимушена домовленість про сербський компроміс із албанцями Косово.

Натомість албанські власті Косово погодились на культурну автономію сербів у їхніх анклавах проживання на території Косово. Однак це рішення спровокувало кризу в парламенті Косово, де албанські націо- налісти-радикали вдались до силових спроб недопущення ратифікації відповідної домовленості. Лише пряме втручання зовнішніх протекторів із ЄС і США дало можливість прийняти це доленосне для Косово, і напевно для всього Балканського півострову, рішення.

Аналогічна політична криза виникла й у сербському парламенті, що змусило сербські політичні еліти погодитись на позачергові вибори. Зрештою, 24 квітня 2016 р. у Сербії відбулися позачергові вибори Скупщини. За показників вищої, аніж на виборах 2014 р., активності елек- торату перемогла «Прогресивна партія Сербії» на чолі з О. Вучичем. До парламенту також увійшли «Соціалістична партія Сербії» на чолі з І. Дачичем, Сербська радикальна партія В. Шешеля та Демократична партія Сербії16. Вибори не обійшлися без скандалу. Символічно одного голосу не вистачило для подолання 5% прохідного бар’єру відверто про- російській коаліції «Двері-Демократична партія Сербії». На вимогу опозиції 4 травня 2016 р. на 15 виборчих дільницях, де результати підрахунку голосів судом визнані спірними, було проведено повторне голосування. За його результатом коаліція «Двері-Демократична партія Сербії» на чолі з С. Рашкович таки пройшла до Скупщини. На наш думку, загалом склад нової Скупщини Сербії забезпечує можливість для успішного проведення реформ, необхідних для підготовки країни до вступу в Євро- союз. Зі свого боку зазначимо, що під впливом кризових процесів у ЄС, напливу біженців із країн Близького Сходу, можливих терористичних актів не можна виключати й чергових політичних криз у регіоні.

Турбулентний характер притаманний сербській суспільній свідомості, яка після втрати Косово переживає стан болісного пригнічення від відсутності опори на історичні джерела сербської державності. Адже майже десяток поколінь сербів звикли таким історичним джерелом сербської ідентичності вважати Косово поле та сербські православні монастирі Косово. Утім, ці уявлення зазнали болісного удару під час кризи березня- червня 1999 р., причому ця травма суспільної свідомості не залікована досі. Тому не дивно, що навесні 2016 р. вибухнув скандал, приводом для якого стала угода властей Сербії із НАТО про відновлення програми партнерства. Це стало звичним приводом для сербських націоналістів нагадати про рани війни із НАТО 1999 року та звинуватити власті в підступній зраді сербських національних інтересів. Згадана ситуація стала справжнім подарунком для Росії. Кремль уже давно й іноді небезуспішно намагається перетворити Балкани на нервовий вузол протиріч, тиск на який