Порівняльна характеристика образу половця-кумана в угорських наративах XI-XII ст. та руських літописах

 

Ірина Тимар

здобувач кафедри всесвітньої історії, Прикарпатський національний університет імені В. Стефаника

На основі аналізу руських літописів та угорських джерел північних комітатів (сучасна Словаччина) ХІ-ХІІІ ст. здійснено спробу охарактеризувати образ кумана- половця, визначено спільні та відмінні риси життя та діяльності номадів. Компаративний метод дозволить краще усвідомити місце та роль степовиків в історії країн Центрально-Східної Європи.

Ключові слова: кумани-половці, легенда, джерело, порівняння, інтерпретація.

В історичній науці, традиційно говорячи про номадизм доби пізнього Середньовіччя в розвитку країн Центрально-Східної Європи, головно наголошують на приході монголо-татар і змінах, які вони принесли з собою. Поряд з тим недостатньо уваги приділяється куманам-половцям, які відіграли виняткову роль, зокрема у формуванні Другого Болгарського царства (наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст.) та брали активну участь у міжкнязівських війн на Русі в другій половині ХІ-ХІІІ ст., протистояннях аристократії і королівського двору в Угорському Королівстві середини ХІІІ ст., зрештою і в монгольсько-руських контактах.

«Свої» і «чужі» кумани. Найпомітніший слід номади залишили в історії Русі та Угорського королівства, де, зазвичай сприймалися чужим язичницьким народом, якого, не залежно від характеру їхніх дій (мирних чи ворожих) однозначно тлумачили як «інакших», «чужих», «дивних». В угорських джерелах після другого нападу татар (1285 р.) щодо них, імовірно, застосовувалося поняття «пєрцєн» – «люди неугорської раси». Згідно припущень словацького дослідника Мілоша Марека, так нотували представників кумансько-татарських нобелів, яких король Володислав IV (1272-1290 рр.) оселив на території Спішу (Словаччина) задля посилення тут своїх позицій1. Нерідко це відбувалося силою. За словами автора, 1289 р. король разом з «неуграми» розграбував костел св. Мартина   .

Літописанню також відомі розмежування типу «ми-ви», «наше-ваше», «земля руська»3, «їхня земля»4, «Половецька земля»5 чи «Половецьке поле»6 тощо. На думку Сергія Якушенкова, прийняття князем Володимиром Святославовичем християнства прискорило процес формування образу «чужого» на Русі, в результаті чого кочові народи остаточно перетворилися на «поганих», а образи деяких представників половецької знаті обросли фантастичними деталями, нагадуючи надприродних істот           . Так, волинське літописання, близьке до союзних номадам князів Романовичів, половців називає «иноплеменьникы»8, тобто «люди інакшого походження». Поділ на «наших» і «їхніх» залежало від характеру зв'язків з руськими володарями. Хан Котян – тесть Мстислава Мстиславовича чи половці, які брали участь у битві на р. Калка проти татар, до прикладу, не вважалися «іноплемінниками», «поганами», «чужинцями».

Характерним є приклад Ігоря Святославовича з Новгород-Сіверського, оспіваного в «Слові о полку Ігоревім». Хоча у творі йдеться про його боротьбу з кочівниками, втім зв'язки з тими часом вважалися ближчими, ніж з деякими руськими князями. Його внук Ізяслав за кровними зв'язками скоріше доводився половцем, ніж русичем, оскільки й Ігор вважався на половину куманом, а сина свідомо оженив з донькою Котяна. Відтак, на% в Ізяслава текла половецька кров .

На думку доктора філологічних наук Федора Успенського, руські династії в своїй матримоніальній стратегії яскраво виокремлювали половців з усіх інших сусідніх кочових народів. В ранньому літописанні не знаходимо згадок, щоб князь одружився з жінкою, взятою з печенігів, торків чи берендеїв. Немає подібних свідчень і щодо чорних клобуків, котрі протягом ХІІ ст. служили опорою і підтримкою для ряду київських князів . Тобто кумани-половці сприймалися ментально як чужинці з абсолютно інакшою культурою, однак, при цьому, зав'язувалися тісні зв'язки з ними. Кочівники мали важливе місце в історії обидвох держав, але дистанція щодо них та відокремлення від себе все одно зберігалася.

Демонізація номадів. «Інакшість» половців, а також їхнє язичництво та войовничість спричинили деяку їх демонізацію християнськими авторами. Напади кочівників трактувалися апокаліптично. Зокрема, сутички Святополка Київського з половцями біля Торчеська 1093 р. автор тлумачив як кару Божу за «злі діла»11. Часто наратори покликалися на біблійні сюжети: «оупространисл право и достойно тако да накажемсл ї тако собт віьру имемъ. кажеми есмы подобаше бо намъ в руціь преданъмъ быти æ3WKy страньну и безаконьну и лукавнеишю паче eceæ землл»   .

Говорячи про демонізацію куманів в угорській спадщині, не можна оминути увагою таке ілюстративне джерело до історії середньовічних комітатів Північної Угорщини як група настінних монументальних малюнків, присвячених діяльності Володислава І (1077-1095 рр.) – так званий «Володиславський цикл» («Legenda sancti Ladislai regis») або «Володиславська легенда». На території сучасного Спішу нараховується близько 15 зображень, датованих XIV ст., що «розповідають легенду» про боротьбу короля з куманом. Як зазначив Річард Марсіна, ці фрески, за задумом автора, символізують бій добра зі злом , носять чітко виражений ідеологічний підтекст. Яскравим прикладом служить фреска у Великій Ломніці (село в Пряшівському краю, в північно-східній Словаччині), де протиставляється богоподібний образ католицького володаря номадові-язич- никові зі спотвореним обличчям, з рота якого виходить його чорна душа [рис. 1].

Однак «Володиславський цикл» носить не лише релігійний, а й політичний характер доби правління в країні династії Анжу. Імовірно саме Карл І Роберт (1308-1342 рр.) зініціював створення фресок з метою здобуття авторитету і довіри місцевої знаті, вшанування найвідоміших представників Арпадів. Втім відомі й інші оцінки. Зокрема, за словами мистецтвознавця Івана Герата, образ боротьби Володислава І з куманами – це реакція угорців на посилення впливу половців