Права на чужі речі, зобов’язальні стосунки

Узус – це майнове право користування чужою річчю (майном) без одержання доходів. Узуарій може лише користуватися чужим майном, але не має права на доходи від нього. По суті це не користування, а лише володіння. Однак користування також не виключається, зокрема, узуарій має право користуватися плодами речі для задоволення особистих потреб. У той же час він не має права одержувати доходи від речі. Узус відрізняється від узуфрукта значно меншим обсягом прав.

Сервітут найчастіше встановлюється заповітом, коли заповідач встановлює сервітут на користь своїх спадкоємців, може бути встановлений судовим рішенням, договором, може встановлюватися і підзаконними нормативними актами, закони можуть містити загальні положення, які є підставою для встановлення сервітутів.

Припиняються сервітути таким же способом, як і виникають. Крім цього сервітут припиняється, коли в одній особі поєднуються власник майна і суб'єкт сервітутного права, а також із закінченням терміну, на який вони були встановлені. Особисті сервітути припиняються також смертю особи, на користь якої вони встановлювалися.

Об'єктом узуфрукта, встановлюваного за допомогою legatum per vindicationem, могло бути все спадкове майно – usus fructus omnium bonorum (узуфрукт на все майно). Сама логіка юридичної конструкції узуфрукта припускала, що його об'єктом можуть бути лише речі, неспоживані при їхньому господарському використанні. Однак на початку I ст. н. е. був прийнятий сенатусконсульт, який передбачав захист легатарія, навіть якщо об'єктом такого легату були споживані речі, наприклад, гроші. Незабаром такий порядок був розповсюджений і на вимоги по зобов'язаннях. Легатарій повинен був гарантувати власнику (спадкоємцю) відновлення такої ж кількості такої ж речей після своєї смерті або зменшення правоздатності. Таким чином, він одержував не узуфрукт, а право власності на речі, якими міг розпоряджатися на свій розсуд. Особисте зобов'язання легатарія перед спадкоємцем ніяк не обумовлює його реальне право, і класики не визнавали цю фігуру узуфруктом.

Навіть відмовлення дати cautio, тобто обіцянку не впливало на реальне положення легатарія, а лише створювало на стороні спадкоємця безумовне право вимагати річ за допомогою кондикційного позову після смерті або скороченя правоздатності легатарія. Спадкодавець міг обмежити тривалість речового права легатарія. Конструкція квазіузуфрукта давала можливість перебороти такі властиві праву власності обмеження як неприпустимість кінцевого терміну або ж резолютивної умови.

Інший особистий сервітут – usus, тобто право користуватися річчю, але без права користування її плодами, однак в межах особистих потреб суб'єкт цього права може користуватися і плодами. В іншому сервітут usus схожий з узуфруктом. У формі спеціального особистого сервітуту можна було надати право жити в будинку (habitatio), право користування робочою силою раба або тварини (operae servorum vel animalium) «.

Право на особисте користування житлом (проживання) було одним з варіантів права користування і носило суворо персональний характер: суб'єкт права на особисте користування житлом не міг передавати житло іншим особам, ні навіть підселювати до себе когось. Виключення було зроблено тільки для найближчих родичів. Муцій надав таке право дружинам, вважаючи, що бажання бути одруженим (у ту епоху було тісно пов'язане зі спільним проживанням) не повинне конкурувати з бажанням користуватися житлом. Обмежувалося і право на гостинність. Витрати на ремонт будинку лягали на власника, оскільки йому належали і плоди від нього. Право проживання обов'язково було терміновим і довічним, але не припинялося ні в результаті скорочення правоздатності, ні в результаті тривалого невикористання, як це було з узуфруктом.

Право на особисте користування житлом стало самостійним речовим правом тільки при Юстиніані, який дозволив легатарію, що отримав право на особисте користування житлом, здавати його в оренду за плату.

Суперфіцій – це довгострокове, відчужуване і наслідуване право користування чужою землею для забудови.

Суб'єктами суперфіція можуть бути будь-які фізичні і юридичні особи, які потребують земельної ділянки для забудови.

Об'єктом суперфіція є земля, яка може використовуватися для забудови. Власник земельної ділянки може дозволити будівництво на своїй ділянці іншим особам. Права цих осіб (суперфіціаріїв) виникають за умови одержання необхідних дозволів, дотримання містобудівних і будівельних норм і правил, а також вимог про призначення земельної ділянки. Суперфіціарій може зводити на земельній ділянці споруду, передбачену угодою сторін. Ця споруда повинна відповідати вимогам діючого законодавства (не можна одержати за суперфіцієм земельну ділянку під забудову в центрі населеного пункту для будівництва там екологічно шкідливого виробництва).

Суперфіціарій зобов'язаний користуватися земельною ділянкою сумлінно, не погіршуючи її. Основним обов'язком суперфіціарія є плата за користування землею, а також сплата податків, встановлених чинним законодавством за користування землею. Суперфіціарій зобов'язаний утримувати земельну ділянку в належному стані, виконувати всі обов'язки і нести усі повинності,