Правопорушення і правомірна поведінка

Разом з тим не всі об’єктивно протиправні вчинки можуть вважатися правопорушеннями. Для останніх обов’язковою ознакою є наявність вини – внутрішнього негативного ставлення суб’єкта до інтересів людей, суспільства. Провина відокремлює правопорушення від тих видів протиправної поведінки, що суспільно шкідливі, свідомо-вольові, порушують норми права, але не відображують негативного ставлення суб’єкта до вимог правових приписів (наприклад, необхідна оборона). Наявність вини передбачає іншу ознаку правопорушення – можливість покарання, тобто застосування до правопорушника заходів юридичної відповідальності у вигляді втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру. Суб’єкти, що вчинили об’єктивні правопорушення (без вини), зобов’язуються, і то не завжди, лише до відновлення порушених прав. [6, 201-202]

Правопорушення є різновидом поведінки, яка суперечить інтересам суспільства. Воно завдає шкоди правам і законним інтересам громадян, їх колективам і суспільству в цілому, ускладнює і дезорганізує розвиток суспільних відносин. [7, 34]

Отже, правопорушення – це суспільно небезпечне або шкідливе неправомірне (протиправне) винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, яке спричиняє юридичну відповідальність.

 

 

Глобальною причиною всіх правопорушень є соціальні протиріччя, що завжди присутні в суспільстві.

Основні причини правопорушень:

а) об’єктивні причини (не залежать від особи, вони зумовлені обставинами) – причини економічного характеру, соціальні причини, обставини родинного характеру, суперечність чинного законодавства основним правам людини, загальнолюдським моральним приписам, суттєві вади, недоліки законодавства, особливості оточення;

б) суб’єктивні причини (пов’язані з самою особою) – темперамент особи, незнання особою вимог закону, конкретні психічні відхилення, схильність до вживання алкогольних, наркотичних чи токсичних речовин.

Правопорушення зумовлюється, не однією окремою причиною, а відразу кількома. Виявлення цих причин і вжиття заходів до їхнього усунення є одним із завдань правоохоронних органів. Проте, усунути всі причини неможливо, бо нереально ліквідувати всі суперечності, які існують у суспільстві. Завдання держави – звести ці причини до найнижчого рівня.

Кожне правопорушення є конкретним, тому що скоюється індивідуальним або колективним суб’єктом у певний час і в певному місці, характеризується конкретно визначеними ознаками. [9, 28]

Причини правопорушень відвіку цікавили філософів і юристів, але й тепер вони не мають однозначного пояснення. Існує декілька теорій причин неправомірних видів поведінки.

Теологічна теорія (розвинена головним чином в християнстві) бачить причину правопорушень у недосконалості світу, який є ареною боротьби Бога і диявола. Бог і диявол ведуть спір за людину, за душу людини. Бог звертається до кращих і світліших проявів людської душі, а диявол зваблює різноманітними спокусами. Піддавшись дияволу і опинившись у владі одного або декількох смертних гріхів, людина ступає на шлях порушення як божественних, так і людських законів.

З цієї теорії випливає, що єдиний шлях усунення правопорушень – це релігійне виховання людини, покаяння тих, що порушили Божі заповіді.

Метафізична теорія (старогрецькі мислителі, німецький філософ ХІХ ст. Артур Шопенгауер) стверджує, що причини правопорушень лежать за межами людини і людського світу. Людиною керують деякі не персоніфіковані сили (Доля, Світова Воля), перебороти які вона не в змозі. Причому ці надприродні сили, як правило, або дуалістичні і поєднують у собі добро і зло, або відкрито ворожі добру. Так, Світова Воля у Шопенгауера виступає як сліпа і зла сила, що перетворює людину на щось подібне до тигра або гієни. Лише охоронна функція права і держави запобігає самознищенню людства.

Перспективи подолання правопорушень, з погляду цієї теорії, дуже песимістичні. Людство повинне примиритися з недосконалістю світового порядку і всього лише спробувати зменшити прояви зла.

Антропологічні теорії (італійський криміналіст ХІХ ст. Чезаре Ломброзо, австрійський лікар-психіатр ХХ ст. Зігмунд Фрейд) пояснюють причини правопорушень психофізіологічними властивостями людини: спадковістю, комплексом неповноцінності, душевною хворобою і психічними аномаліями. З погляду прихильників цього підходу до причин правопорушень, правопорушення – це не стільки юридична проблема, скільки проблема психології, психіатрії і медицини. Правопорушник потребує лікування, психологічної допомоги, а найбільш небезпечних злочинців потрібно ізолювати від суспільства.

Соціологічні теорії (утопіст – соціаліст Томас Мор, юрист епохи Просвітництва Чезаре Беккарія, юристи соціологічного, зокрема – марксистського напряму) бачать причини правопорушень у різноманітних суспільних явищах. Так, Мор вважав головною причиною порушення законів бідність, різку майнову нерівність, несправедливий характер правових і державних інститутів. Марксисти розглядали правопорушення як породження класового суспільства.

Сучасні прихильники соціологічного підходу виділяють декілька чинників – причин правопорушень: дегуманізація людини і суспільства в цілому в результаті науково-технічної революції; наростаючий розрив між бідністю більшості і розкішшю меншості; міжнаціональні протиріччя; руйнування традиційних суспільних зв’язків у результаті урбанізації, міграційних процесів, економічної і професійної конкуренції. Неоднакове положення соціальних спільнот (класів, шарів, груп) у системі суспільних відносин, в соціальній структурі суспільства обумовлює соціально-економічну нерівність, відмінності (і вельми істотні) в реальних можливостях задовольнити свої потреби. Це не може не породжувати заздрість, незадоволеність, соціальні конфлікти, протестні реакції, що приймають форму різних девіацій.

Соціологічні теорії правопорушень є найбільш популярними і містять найбільш реалістичну програму протидії правопорушенням. Правопорушення завжди складатимуть елемент суспільного життя, але їх можна мінімізувати, навіть запобігти шляхом цілеспрямованих соціальних і державних заходів. Наприклад, соціальна політика