Правопорушення і правомірна поведінка

Правильне встановлення причин певних правопорушень – неодмінна умова їх профілактики і зниження загального рівня протиправної поведінки. [10, 208-209]

 

 

Правопорушенню властиві такі ознаки:

1) має протиправний, неправомірний характер, тобто суперечить нормам права, чиниться всупереч праву, є свавіллям суб'єкта; являє собою порушення заборон, зазначених у законах і підзаконних актах;

2) є суспільно шкідливим  (наприклад, прогул) або суспільно небезпечним поведінкою (посягання на життя людини). Суспільна шкідливість (проступок) і суспільна небезпечність (злочин) – основна об’єктивна ознака, що відрізняє правомірну поведінку від неправомірної;

3) виражається в поведінці – протиправній дії (крадіжка, розбій, наклеп, образа) або бездіяльності (залишення особи в безпомічному стані). Думки, наміри, переконання, які зовні не виявилися, не визнаються чинним законодавством об’єктом переслідування. Практика переслідування за інакомислення є виявом репресивної суті тоталітарного режиму в державі;

4) має свідомо вольовий характер, тобто в момент вчинення правопорушення залежить від волі і свідомості учасників, перебуває під контролем їх волі і свідомості, здійснюється ними усвідомлено і добровільно. Відсутність свобідної волі є юридичною умовою, за якою діяння не визнається правопорушенням, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки. Правопорушенням визнається лише неправомірне діяння деліктоздатної особи (малолітні і душевно хворі деліктоздатними не вважаються) ;

5) є винним. Правопорушенням визнається лише винне діяння, тобто дія, яка виражає негативне внутрішнє ставлення правопорушника до інтересів людей, завдає своєю дією (чи бездіяльністю) збитки суспільству і державі, містить вину.

6) є кримінальним, тобто спричиняє застосування до правопорушника заходів державного примусу, заходів юридичної відповідальності у вигляді позбавлень особистого, організаційного і матеріального характеру. Застосування державного примусу до правопорушника має на меті захистити правопорядок, права і свободи громадян. [5, 420-421]

 

Суспільна небезпека правопорушень визначається всією сукупністю ознак правопорушення:

а) цінністю того блага, на яке посягає правопорушення;

б) шкідливістю наслідків, що наступають як результат правопорушення;

в) способом діяння;

г) мотивами діяння, формою та ступенем вини.

Відсутність хоча б однієї з зазначених вище ознак не дозволяє розглядати діяння як правопорушення. Ознаки правопорушення повинні аналізуватись у сукупності, системно. Вони дозволяють відмежовувати правопорушення від порушень інших соціальних норм і утворюють поняття «склад правопорушення».

 

 

Склад правопорушення – це сукупність закріплених у законі ознак об’єктивного та суб’єктивного характеру, за наявності яких суспільно – небезпечне діяння визнається конкретним правопорушенням. [4, с. 451]

Юридичний склад правопорушення – це сукупність ознак правопорушення в єдності його об’єктивних характеристик, які є необхідними для визначення даного діяння правопорушенням.

Елементи складу правопорушення:

- об’єкт правопорушення;

- об’єктивна сторона правопорушення;

- суб’єкт правопорушення;

- суб’єктивна сторона правопорушення.

Об’єктом правопорушення є суспільні відносини, охоронювані правом. Наскільки різноманітні відносини в суспільстві, настільки різноманітні об’єкти правопорушення. Ними можуть бути майнові, трудові, політичні й інші права й інтереси суб’єктів права, державний і суспільний лад, стан навколишнього середовища, життя, честь, гідність, здоров’я людини.

Об’єктивна сторона правопорушення вказує на його зовнішнє вираження. Зміст об’єктивної сторони складають: протиправне діяння, його суспільно шкідливі наслідки і причинний зв’язок між діянням і наслідками, що настали.

Суб’єктом правопорушення визнається деліктоздатна осудна особа, що досягла визначеного законом віку.

Суб’єктивна сторона правопорушення характеризується наявністю вини, тобто психічним ставленням особи до свого вчинку та його наслідків.

Розрізняють дві основні форми вини: навмисність (умисел) і необережність. Навмисність буває прямою і непрямою. Прямий умисел виявляється в усвідомленні правопорушником суспільно небезпечного характеру свого діяння, у передбаченні суспільно небезпечних наслідків і бажанні їхнього настання. Непрямий умисел полягає в усвідомленні правопорушником суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності, у передбаченні суспільно небезпечних наслідків і свідомому допущенні їх.

Необережність теж буває двох видів: самовпевненість і недбалість. Самовпевненість виявляється в передбаченні правопорушником можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння і легковажним розрахунком їх запобігання. Недбалість виявляється в непередбачені правопорушником можливості настання суспільно небезпечних наслідків правопорушення, хоча він міг і повинен був їх передбачати. [3, с. 179-180]

Правопорушення розрізняються за ступенем шкідливості та суспільної небезпеки; за характером санкцій, які настають. За цими критеріями вони поділяються на злочини і проступки.

Злочини – це найбільш шкідливі правопорушення, небезпечні для суспільства і особи, що посягають на суспільний лад, права і свободи особи, інші соціальні цінності. Ознаками злочину є явна суспільна небезпека, протиправність, винність, караність. Як злочинні діяння закріплюються лише кримінальним законом.

Злочини відрізняються максимальним ступенем суспільної небезпеки та шкідливості, зазіхають на найбільш значущі інтереси суспільства. Об’єктами злочинного діяння є суспільний і державний лад, система господарських відносин, різноманітні форми власності, особистість, політичні, трудові, майнові і інші права громадян.

У зв’язку з підвищеною небезпекою злочину закон передбачає за їхнє скоєння найсуворіше кримінальне покарання. На відміну від інших видів правопорушень, перелік злочинів, передбачених кримінальним законом вичерпний і розширювальному тлумаченню не підлягає.

Проступки – правопорушення менш небезпечні для суспільства, ніж злочини. Це суспільно шкідливі, винні, протиправні діяння, які характеризуються меншою, ніж злочин небезпекою і тягнуть за собою не кримінальне, а адміністративне, дисциплінарне або цивільно-правове покарання.

Залежно від сфери скоєння розрізняють цивільні, адміністративні, дисциплінарні проступки.

Цивільні правопорушення відрізняються специфічним об’єктом зазіхання. Це майнові і пов’язані з ними особисті немайнові відносини, регульовані нормами цивільного права, а також деякими нормами трудового та сімейного права. Ці правопорушення виявляються в невиконанні чи неналежному виконанні договірних зобов’язань, у заподіянні майнової шкоди та ін.

Згідно ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. [11, 10]

Дисциплінарні правопорушення являють собою протиправні діяння, що порушують внутрішній розпорядок діяльності підприємств, установ і організацій. Правопорушник дезорганізує нормальну діяльність трудових колективів, порушує трудову, навчальну, службову, виробничу, військову дисципліну. [3, c. 181]

  

 

Правова поведінка – це сукупність соціальне значущих, виражених зовні у вигляді дій чи бездіяльності вчинків, що здійснюються дієздатними та деліктоздатними суб'єктами, регламентуються нормами права і викликають правові наслідки.

Правомірна поведінка є видом правової поведінки, яка, на відміну від своєї протилежності – протиправної поведінки, є соціальне корисною, здійснюється дієздатними суб'єктами, відповідає закріпленим у правових нормах моделям поведінки і має позитивні юридичні наслідки.

Правопорушення, або протиправна поведінка, як вид правової поведінки, є антиподом правомірної поведінки. Правопорушення – це суспільне шкідливе, винне, протиправне, каране діяння, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність.

В юридичній літературі й сьогодні йдуть суперечки про соціальні та біологічні причини правопорушень. Поведінка людини залежить як від соціальних, так і від біологічних факторів. Причому, пріоритет повинен бути за соціальним факторами через те, що особа формується й діє у відповідному соціальному середовищі й вчинки її залежать не стільки від фізіологічних особливостей і стану організму, скільки від між особистих відносин різного рівня і суспільства в цілому.

Основна причина протиправної поведінки людини пов’язана з різноманітними протиріччями, що впливають на дестабілізацію нормального функціонування соціального середовища й індивіда. Загострення цих протиріч спричиняє ріст правопорушень. Підтвердженням цього служать енерційні рушійні тенденції в економічній, політичній та інших сферах нашого життя. Причому протиріччя, що виникають у сфері економіки є наріжним каменем, детонатором усіх інших протиріч.

Основні напрями боротьби з правопорушеннями зумовлюються характером причин і умов, які породжують ці явища.

Правоохоронні органи нашої держави ведуть активну, послідовну боротьбу з правопорушеннями, проте вони неспроможні самі значно знизити масштаби їх поширення в суспільстві. Для цього необхідно проведення комплексу економічних, соціально-політичних, організаційних заходів, які будуть спрямовані на зміцнення економічної системи, підвищення матеріального добробуту, свідомості, інформованості і культури громадян, наведення порядку і стабільності в розвитку суспільних відносин.

Велика роль відводиться правовому вихованню. Громадяни повинні бути інформовані щодо правових вимог, які пред’являються до них державою. Адже інколи порушення приписів пов’язано не з антисоціальним ставленням особи, а з незнанням змісту правових актів. Для усунення деяких правопорушень важливим є проведення медичних заходів проти алкоголізму і наркоманії.

Необхідно підвищити результативність діяльності самих правоохоронних органів, поліпшити їх кадровий склад, матеріально – технічне забезпечення тощо.

 

 

1. Андрусяк Т. Теорія держави і права. Львів: Фонд «Право для України», 1997. – с. 130.

2. Волинка К. Г. Теорія держави і права: Навч. посібник – К. : МАУП, 2003. -240с. – Бібліогр. : с. 229-232

За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. – Харків: Право, 2002. -432 с.

3. Загальна теорія держави і права / За редакцією академіка АПрН України, доктора юрид. наук, професора В. В. Копєйчикова. – К. : Юрінком, 1997. – 320 с.

4. Загальна теорія держави і права: Навч. посібник / Р. А. Каможний, С. М. Тимченко, Н. М. Пархоменко, С. М. Легуша. – К. : Вид. Паливода А. В., 2007. – 296 с. – (Б-чка студ.) – Бібліогр. в кінці розд.

5. Загальна теорія держави і права: [ Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] / М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, Л. Л, Богачова та ін.. ;

6. Загальна теорія держави та права: Підручник. -Львів: «Новий світ – 2000», 2003. -584 с. Кельман М. С., Мурашин О. Г., Хома Н. М.

7. Кишеньковий довідничок. Основи права. /Автор-упорядник Бармак М. – Тернопіль – АСТОН, 2006 – 384 с.

8. Кодекс України про адміністративні правопорушення. – Х. : ПП «ІГВІНІ», 2008. – 256 с.

9. Оборотов Ю. М., Крестовська Н. М., Крижанівський А. Ф., Матвєєва Л. Г. Теорія держави і права. Державний іспит. – Харків: Одіссей, 2008. 256 с.

10. Основи держави і права України: Підручник / За ред. проф. В. А. Орлинського, проф. В. К. Грищука, М. А. Мацька. – К. : Знання, 208. – 583 с.

11. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. – Харків: Консум, 2001. – 656 с.

12. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Енциклопедичний курс. Підручник. -Харків: Еспада, 2006. -776с.

13. Теорія держави і права / За ред. О. В. Зайчука, Н. М. Онішенко 2006

14. Теорія держави і права: Академічний курс. Підручник. -К. : Юрінком Інтер, 2006. -688с.

15. Федоренко Г. О. Теорія держави і права: Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення. -К. : КНЕУ, 2006. -232с.