+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Стаття
К-сть сторінок:
36
Мова:
Українська
писала: «Робота зрадників, що отримали німецькі гроші і називають себе більшовиками, принесла свої плоди. Своїми брехливими промовами вони розбестили деякі частини нашої армії на фронті і дали можливість німцям завдати нам жорстокої поразки.... Росію продали ті, хто обіцяв народу всілякі блага та закликав миритися з німцями. Насправді ці люди просто бажали зруйнувати армію, щоб німцям було простіше перемогти нас. Зрадники мають бути покарані»90.
Більшовицьке керівництво не забуло цього протистояння. 16 січня 1918 р. наказом Народного комісаріату військових справ «Про розформування усіх управлінь духовного відомства» священнослужителів усіх віросповідань військового відомства звільнили зі служби та розформували всі управління військового духовенства, припинивши, таким чином, саме існування цього інституту в російській армії91. Комуністична держава повністю позбавила військове духовенство, що не мало цивільних парафій, засобів до існування. Втрутитися у ситуацію зробив спробу діючий на той час Всеросійський помісний собор РПЦ. На засіданні 31 березня/13 квітня делегати ухвалили «зберегти надалі, до особливого розпорядження Вищої церковної влади, особливе управління військового і морського духовенства, залишивши на чолі управління протопресвітера Г. Шавельського»92. Але після націоналізації капіталів Св. Синоду та конфіскації церковних земель реальної фінансової допомоги Собор надати не міг. Мало вплинуло на становище військового кліру і доручення Собору єпархіальним преосвященним «взяти особливу участь у влаштуванні на єпархіальні місця військових і морських священиків»93. Вільних місць на парафіях було вкрай мало. Сам о. Георгій у листі до більшовицького наркомату військових справ від 29 січня 1918 р. звертався з проханням зберегти за військовими священиками тимчасове державне утримання протягом кількох місяців, застосувавши до них порядок звільнення робітників94. Обґрунтовуючи таку потребу, він писав: «Більше 40 священиків вбиті або загинули від ран на полі бою нарівні з рядовими захисниками Вітчизни, більше 200 осіб мають поранення та контузії. багато священиків, котрі всю війну перебували на позиціях з бойовими частинами, стали непрацездатними інвалідами»95. Відповіді не отримав. Натомість 25 липня 1918 р. РНК РСФРР видав декрет, згідно з яким всі громадяни, що не підлягали заклику до РСЧА, були закликані до тилового ополчення, куди серед інших «позбавленців» притягнули й ченців та «духовних служителів церков». Всеросійський собор рішуче відмовився виконувати цей закон, мотивуючи тим, що виконання декрету призведе до втягнення духовенства братовбивчу війну96. Непрацездатним за віком або станом здоров’я колишнім військовим клірикам, що повернулися до розорених чи зліквідованих монастирів, стаціонарних храмів на території колишніх військових частин чи просто на малу батьківщину довелося жебракувати. Майбутній історик обновленського руху А. Краснов-Левітін, згадуючи реалії повсякдення 1920-х рр., писав: «Біля дверей храмів – жебраки... Першим ви побачите священика у ризі та з наперсним хрестом. З чашечкою у руці. Це батюшка із закритої домашньої церкви. Серед тих, хто просить милостиню, найбільше колишніх полкових священиків. Пам’ятаю одного такого батюшку з наперсним хрестом на Георгіївській стрічці. Він просив спокійно, з гідністю; останнього разу бачив його біля Олександро-Невської лаври у престольне свято 12 вересня 1929 року. Він стояв біля воріт і повторював: «святий Олександр Невський, моли Бога за нас». Особливо колоритними були флотські ієромонахи: у клобуках, але у коротких ризах, вони просили енергійно, вимогливо, але без жодної запо- падливості... «97.
Аналогічно складалися долі 57 кліриків, що потрапили у полон і повернулися у 1917-1918 рр.. За міжурядовою угодою Росії та Німеччини військовополоненим клірикам німецька сторона зобов’ язувалася надавати готове харчування, квартиру та грошове утримання. Однак, перебування у полоні було випробуванням. За свідченням ієрея 249-го піхотного Дунайського полку Миколи Болбочана, з належних за конвенцією грошей німецька сторона «обов’язково утримує 60 марок за те, що у них називається їжею: вранці – «кава» зі зварених тертих диких каштанів і цикорію без цукру і молока; о 12 год. – варений горох, бруква або кормова морква; о 6 год. вечора гаряча страва з кукурудзяного борошна або «кава», на добу – 300 гр. хліба, випеченого з домішкою 25% дерев’яних опилок. Отримувати харчування поза табором у багатьох місцях заборонено. З цих же коштів також утримується 10-12 марок за ту кімнатку, що її займає ієрей. Виділеного харчування достатньо лише для того, аби полонені вимирали не одразу, а поступово. Єдиним порятунком для них є посилки. Особливо страждають полонені ієромонахи, яким з Росії ніхто нічого не надсилає»98.
У питанні здійснення фінансових виплат німецька сторона також не завжди виконувала умови конвенції з утримання військовополонених пастирів. До жовтневого перевороту Відомство протопресвітера робило все можливе, аби вплинути на ситуацію позитивно. Крім цього, ІІ з’їзд військового духовенства постановив 11 липня 1917 р. «видавати сім’ям священнослужителів, що перебувають у полоні, щомісячну допомогу обсягом у 100 руб.. Для утворення фонду допомоги кожен священнослужитель робить єдиний внесок – 1 руб.. За необхідності видавати родинам військовополонених допомогу. Після вичерпання фонд підлягав відновленню аналогічним чином. Усі відрахування отці- благочинні мали надсилати до фонду протопресвітера»99. Чи отримав хтось цю допомогу – на сьогодні не встановлено. Однак, відомо, що полонені священики, які повернулися у 1917 р., отримували по 200 руб. на «придбання одягу та предметів домашнього вжитку»100. Радянський уряд проблемами військовополоненого кліру не переймався і захистом їхніх прав перед урядом Німеччини не