Правове регулювання відносин власності в Україні

 

 

У процесі вивчення теми студент повинен засвоїти основні поняття щодо права власності. Опрацювання цієї теми на належному теоретичному рівні обумовить розуміння наступних тем курсу.

Оскільки право кожного громадянина на власність як невід'ємна складова будь-якого демократичного суспільства, правової держави закріплено в конституційних нормах, опрацювання першої теми необхідно розпочати із вивчення норм Конституції України, де установлені форми власності, рівність усіх суб’єктів права власності, гарантії права власності та обов’язки власників (статті 13, 14, 41, 47, 142, 143).

Не заперечуючи важливості конституційного регулювання відносин власності, все ж таки головне праворегулююче значення у цій сфері відносин належить нормами цивільного права, а інші норми мають переважно допоміжний характер (крім конституційних норм). Тому студентам при засвоєнні теми необхідно приділити особливу увагу Книзі третій Цивільного кодексу України «Право власності та інші речові права».

Норми інституту права власності регулюють, як правило, лише ті відносини, які набувають форми товарно-грошових відносин. Інші майнові відносини щодо власності можуть бути також предметом захисту чи охорони, зокрема адміністративного, кримінального права.

При вивченні першої теми, необхідно також звернути увагу на становлення та розвиток інституту права власності у цивільному законодавстві України.

Потрібно пам’ятати, що поняття «власність» фігурує як у правовому, так і в економічному полі, тому необхідно розмежовувати власність як економічні відносини та право власності.

Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого утверджується панування власника над належними йому речами та його повноваження з володіння, користування та розпорядження ними. Перелічені повноваження власника є для нього найбільш значимими і у своїй сукупності становлять зміст економічних відносин власності. Право власності регулює лише статику майнових відносин власності, тобто визначає стан належності матеріальних благ індивідам.

При опрацюванні даної теми, необхідно пам'ятати, що у цивільно-правовій науці право власності розглядається в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Часто цивільні права уявляються через відносини статики та динаміки, де власність демонструє статичність, а зобов'язання – динамічність.

Відносини власності закріплюються в нормах права, сукупність яких є правом власності в об'єктивному розумінні. Цими нормами регулюються порядок набуття права власності, його здійснення через повноваженння по володінню, користуванню та розпоряджанню, припиненню та захисту.

Право власності в об'єктивному розумінні – це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність матеріальних благ конкретним суб'єктам, у тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ. Такі правові норми у своїй сукупності утворюють відповідний інститут права власності. Оскільки ці норми мають переважно цивільно-правове походження, то це дає достатньо підстав для визнання інституту права власності інститутом цивільного права.

Суб'єктивне право власності наповнене своїм конкретним змістом. Загальноприйнято, що його зміст становлять правомочності власника: володіння, користування та розпорядження належним йому майном. Ці правомочності були сформульовані протягом багатовікового формування правової системи і дістали серед юристів назву «тріади».

Кожна з правомочностей має своє призначення. Так, право володіння означає юридичне забезпечену можливість власнику мати майно у своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу.

Право користування – це юридичне закріплена можливість господарського використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими ним особами.

Право розпорядження – це юридичне закріплена можливість власника самостійно вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його стану та призначення.

Таким чином, відносини власності характеризуються як відносини з приводу привласнення матеріальних благ певними суб'єктами, що виражається у володінні, користуванні та розпоряджанні суб'єктами цими благами, здійсненні щодо них інших дій, та пов'язане зі ставленням до таких благ як до своїх.