Предмет психодіагностики

Відомо також думка, яка заперечує яку-небудь унікальність і самостійність предмета психологічної діагностики. З точки зору В. К. Гайди предмет психодіагностики такий же, як і будь-якої іншої психологічної дисципліни.

Незважаючи на деякі розходження, всі наведені думки поєднує те, що специфічність предмета психологічної діагностики нівелюється, тобто він зливається з предметом ряду інших психологічних дисциплін. Пошуки специфічності припускають, з одного боку, розширення наукової орієнтації психологічної діагностики. Конструювання і використання методичних засобів повинне бути доповнене виявленням психологічного змісту, структурної організації, динаміки й детермінант діагностованих психічних утворень. З іншого боку, необхідна більш чітка орієнтація на індивідуальні проблеми людини, які виникають у неї в процесі взаємодії з навколишньою реальністю, насамперед, з суспільством, природою, культурою і предметним світом.

Саме тому психологічна діагностика може розглядатися як самостійна наукова дисципліна, яка вивчає індивідуальну своєрідність людини у всьому різноманітті її взаємозв'язків з навколишньою реальністю.

Основний предмет психологічної діагностики – ті психічні утворення, які дозволяють прогнозувати найбільшу успішність взаємодії людини з навколишнім світом у конкретних умовах.

Подібний підхід до розуміння предмета психологічної діагностики означає, насамперед, орієнтацію на визнання унікальності кожної людини, активно взаємодіючої з суспільством, природою, культурою і предметним середовищем, на розуміння своєрідності стратегій самореалізації в процесі цієї взаємодії, а не на методики. Методика перетворюється на засіб виявлення індивідуальних можливостей і проблем їх вдосконалення. Конструювання ж методик здійснюється заради вирішення проблем людини.

Отже, предмет діагностування – психічне – проявляється у різних формах, однак діагностично релевантними вони стають лише будучи включеними в наступну систему відносин:

інтраіндивідуальні зв'язки (діагностичні дані повинні відбивати взаємозв'язок психічних властивостей особистості) ;

інтраіндивідуальні варіації властивостей (діагностичні дані повинні бути основою для встановлення розходжень між даним індивідом та іншими особистостями) ;

відносини “об'єкт-суб'єкт” (діагностичні дані про особистість мають цінність лише в тому випадку, якщо вони несуть інформацію про відношення людини до вимог навколишнього середовища, а також способи виконання індивідом суспільних вимог).

Предмет психодіагностики часто обмежують застосуванням різного роду діагностичних методів до людини з метою виявлення її психічної своєрідності й наступного її вимірювання за допомогою різного роду статистичних методів, однак при цьому упускається те, що як характер отриманої інформації, так і її інтерпретація значною мірою залежать від покладеної в основу психодіагностики теорії особистості.

 

 

Психологічний діагноз – це кінцевий результат діяльності психолога, спрямований на з'ясування сутності індивідуально-психологічних особливостей особистості з метою оцінки їх актуального стану, прогнозу подальшого розвитку і розробки рекомендацій, обумовлених завданням психодіагностич-ного обстеження.

Предмет психологічного діагнозу – встановлення індивідуально-психологічних розходжень у нормі і при патології. Найважливішим елементом психологічного діагнозу є з'ясування в кожному окремому випадку того, внаслідок чого дані прояви виявляються в поведінці обстежуваного, які їх причини і наслідки. По мірі збагачення психологічного знання етіологічний елемент у психологічного діагнозі, ймовірно, не буде мати настільки істотного значення, як сьогодні, у всякому разі в поточній, практичній роботі. Як правило, встановивши засобами психодіагностики ті або інші індивідуально-психологічні особливості, дослідник не має змоги вказати на їх причини та місце у структурі особистості.

Такий рівень діагностики Л. С. Виготський назвав симптоматичним (або емпіричним). Цей діагноз обмежується констатацією певних особливостей або симптомів, на підставі яких безпосередньо будуються практичні висновки. Л. С. Виготський відзначає, що даний діагноз не є науковим, тому що встановлення симптомів ніколи автоматично не приводить до діагнозу. Тут роботу психолога цілком можна замінити машинною обробкою даних.

Другим щаблем у розвитку психологічного діагнозу є етіологічний діагноз, який враховує не тільки наявність певних особливостей (симптомів), але й причини їх виникнення.

І найвищий рівень – це типологічний діагноз, який полягає у визначенні місця і значення отриманих даних у цілісній, динамічній картині особистості. Такий діагноз завжди повинен враховувати складну структуру особистості.

Діагностика і клінічне прогнозування становлять найважливішу сторону лікарської діяльності. Їх головне призначення – забезпечити наукову обгрунтованість, планомірне і ефективне лікування хворого.

Ще у XVIII столітті Г. Бургав рекомендував застосовувати з метою діагностики метод спостережень і аналогії. Йому належить вислів «Хто добре діагностує – добре лікує».

Колись медицина не була спеціальною областю знань, якою володіли окремі люди, – вона була загальним надбанням. Відомо, що у древніх ассірійців існував звичай виводити хворого на дорогу: кожен перехожий міг оглянути хворого і, за можливості, допомогти йому.

На сьогодні у переважної кількості психічних захворювань формування клінічної картини, як правило, носить багатофакторний характер. Настільки ж різноманітними є і підходи до діагностики, яка включає зростаючу розмаїтість інструментально-лабораторних методів і основний – клінічний метод дослідження.

Для правильної і обгрунтованої діагностики психічного захворювання потрібно, насамперед, ретельне й глибоке обстеження хворого. При цьому значення мають не тільки особливості психопатології, але й соматичний стан, неврологічний статус хворого, враховуються