+3 8(066) 185-39-18
fлегітимації козацтва в якості повноправного політичного народу.
У післяпереяславський час українська зовнішня політика носила чітко виражений антипольський характер і була спрямована на зміцнення військово-політичної співпраці з Москвою. Розвиток стосунків з Кримським ханством переслідував мету застерегти нейтралітет останнього в українсько-польській війні, а налагодження контактів із Трансільванією, Молдавією, Валахією та Швецією - розширити антипольську коаліцію держав. Виступ шведського короля восени 1655 р. в ролі протектора шляхетського загалу Польсько-Литовської держави істотно загальмував розвиток українсько-шведських взаємин, змусив офіційний Чигирин вдатися до тактичних відступів у стосунках із польським королем і кримським ханом.
Активізація зусиль Гетьманату в напрямі зближення з членами Раднотської коаліції наприкінці 1656 - початку 1657 р. була спричинена російсько-польським зближенням, факт якого засвідчили Віленські переговори 1656 р. Солідаризування офіційного Чигирина з намірами раднотських союзників переслідувало мету забезпечити умови для успішного продовження боротьби з Річчю Посполитою. Незважаючи на помітне загострення стосунків, питання повного розриву з Москвою в цей час не стояло на порядку денному української зовнішньої політики. Набагато актуальнішим виглядало завдання забезпечення фактичної незалежності внутрішньої та зовнішньої діяльності Гетьманату при збереженні номінальної зверхності царя.
Налагодження військово-політичної співпраці з Кримським ханством на початку 1658 р. детермінувалося ескалацією соціально-політичної напруги всередині Війська Запорозького, активізацією збройних виступів опозиційних до гетьманської влади сил та різким загостренням стосунків із Москвою. Наступний за цим розвиток взаємин із Річчю Посполитою варто трактувати як супутню дію українсько-кримського зближення. Надалі стосунки розвивалися у контексті реалізації концепції Великого князівства Руського, причому, в акт добровільного повернення Війська Запорозького під зверхність короля вкладалися як резони військової співпраці антимосковського спрямування, так і політико-соціальні - узаконення дії “другого сита селекції еліти” через конституційне впорядкування кількісного складу козацького реєстру, легітимації привілейованого статусу нової еліти у формі двоступеневої ієрархії, а саме: службова еліта - реєстрове козацтво, родова - “покозачена” шляхта, та, відповідно, чіткого визначення меж соціальних повинностей решти суспільства.
Причини краху концепції реформування Речі Посполитої та створення Великого князівства Руського крилися в цілому комплексі факторів як зовнішніх, так і внутрішніх, як об’єктивних, так і суб’єктивних, головними з яких виступали: 1) становий егоїзм шляхетського загалу Речі Посполитої; 2) гостре невдоволення рядового козацтва та поспільства соціальним злетом козацької старшини; 3) ревниве ставлення частини козацької еліти до суттєвого посилення позицій клану Виговських та наближених до нього осіб; 4) активна протидія реалізації релігійного блоку гадяцьких домовленостей з боку римської курії та католицького й уніатського духовенства Речі Посполитої; а також 5) збройна інтервенція на Лівобережжя російських військ.
Мотиви чергової переорієнтації Війська Запорозького з Москви на Варшаву восени 1660 р. крилися в непоступливості уряду Олексія Михайловича в справі застереження за Гетьманатом прав політичної автономії, а також прорахунки російського командування в плануванні й проведенні літньо-осінньої кампанії 1660 р.
Активізація української зовнішньої політики наприкінці 1660 - початку 1661 р. обумовлювалася посиленням дипломатичної активності Росії та Криму в боротьбі за впливи на еліту козацької України. Військово-політичне безсилля Варшави створювало сприятливі передумови для зміцнення кримських позицій на Правобережжі та російських - на Лівобережжі. І, якщо Москві вдалося втримати лівобережне козацтво під своїм впливом, то активні дипломатичні демарші польського керівництва, що відбувалися на тлі демонстрації правобережним козацтвом різновекторності своїх політичних устремлінь, розладнали процес українсько-кримського зближення.
У ході сеймової боротьби 1661 р. правобережна еліта переслідувала мету легітимізувати політико-соціальний статус Війська Запорозького у формі “колективного шляхетства”, закріпивши за собою права “напів-рицарів” певного регіонального обширу, в тому числі й прерогативи патрона православної церкви, та отримавши доступ до королівської елекції. Невдача зусиль у цьому напрямі обумовлювалася небажанням шляхетського загалу Речі Посполитої поступитися своїм монопольним правом політичної репрезентативності. Додатковим стримуючим фактором виступало побоювання земських послів можливості зміцнення королівської влади - унаслідок допущення Війська Запорозького до повноцінного політичного життя в республіці - на шкоду шляхетській демократії.
Обставини політичної дезінтеграції правобережного козацтва та втрати ним військової спроможності, внаслідок розгортання громадянської війни всередині Війська Запорозького, обумовлювали звуження меж політико-соціальних вимог правобережної козацької еліти.
Політичний сепаратизм лівобережного козацтва, втілений восени 1660 р. у відмові визнавати зверхність гетьмана Війська Запорозького, формувався в умовах відсутності досвіду політичного життя в рамках шляхетської демократії Речі Посполитої та, натомість, наявності гострих майнових і соціальних конфліктів із шляхтою. Роль своєрідного каталізатора відігравав фактор військової присутності Москви в даному регіоні. Вузловими проблемами, навколо вирішення яких розгорталася політична боротьба на Лівобережжі на початку 1660-х рр., виступали: 1) форма соціополітичної організації Гетьманату; 2) модель визнання зверхності російського монарха. Зусилля вищої козацької старшини (Я. Сомка, В. Золотаренка, О. Силича та ін.) спрямовані на інституційне облаштування шляхетського за змістом Гетьманату, через проведення жорсткої соціальної стратифікації суспільства, зміцнення гетьманської влади та старшинського проводу, а також узаконення васалітетних стосунків із царем, натикалися на спротив опонентів (єпископа Мефодія, В. Дворецького та ін.), котрі, враховуючи соціальне невдоволення рядового козацтва, запорожців, міщанства та поспільства, декларували необхідність обмеження прерогатив гетьмана та козацької адміністрації, натомість, розширення функцій міського самоврядування та посилення контролюючої ролі російської військової адміністрації (воєвод).
Вдало обрані І. Брюховецьким гасла переделекційної боротьби забезпечили перемогу на виборах