Проблема легітимації еліти козацької України в зовнішньополітичній діяльності Гетьманату: стосунки з Росією та Річчю Посполитою (1654 - 1665 рр.)

амбіції лівобережної старшини - в переважній своїй більшості вихідців з не “старинного” козацького середовища, які можна було реалізувати лише в політично окремішньому від Речі Посполитої Лівобережному гетьманаті.

Спроби ж вищої лівобережної старшини (Я. Сомка, В. Золотаренка, О. Силича, О. Щуровського та ін.) конституювати на Лівобережжі шляхетський за своїм змістом Гетьманат, провівши соціальну стратифікацію суспільства, вичленивши в привілейовану службову верству реєстрове козацтво та обклавши податками “тягле” населення, а також узаконивши васалітетні стосунки з російським царем та гарантувавши невтручання царської адміністрації у внутрішні справи Війська Запорозького, зустріли спротив як рядового козацтва, поспільства і декласованих елементів, так і російської влади. Перших не влаштовувало швидке збагачення старшини та її соціальне дистанціювання від “голоти” (тобто, згідно класифікації П. Сорокіна, прояви так званого “другого сита селекції еліти”), а Москву бентежили незалежницькі заяви претендента на гетьманство Я. Сомка, котрі нагадували часи Б. Хмельницького та І. Виговського. Вдало обрані популістські гасла, з якими І. Брюховецький йшов на гетьманські вибори, дозволили йому в червні 1663 р. оволодіти гетьманськими клейнодами, але водночас зробили заручником власних обіцянок. Незважаючи на наявність політичної волі в справі зміцнення гетьманського проводу, посилення впливу козацької адміністрації на органи міського самоврядування та поспільство, уряд І. Брюховецького під тиском як внутрішньої опозиції, очолюваної колишнім соратником по політичній боротьбі єпископом Мефодієм, полковником В. Дворецьким і генеральним писарем С. Гречаним, так і під впливом несприятливої зовнішньополітичної кон’юнктури, змушений був йти на поступки офіційній Москві, допустивши підписання невигідних для українського суверенітету Батуринських статей 1663 р. та Московських - 1665 р. І, якщо Батуринські статті носили тактичний характер і слугували лише доповненням до Переяславської угоди 1659 р., то Московські статті докорінно змінювали характер взаємин Війська Запорозького з російським царем. З політико-правової точки зору Військо Запорозьке, позбуваючись зверхності гетьмана та козацької старшини над некозацьким населенням України, втрачало права адміністративної автономії, отримуючи натомість лише автономію станову. Остаточного занепаду зазнавала зовнішньополітична діяльність Гетьманату, яка могла проводитися відтепер лише за вказівкою і для обслуговування потреб російського уряду.

Загалом же, середина 1660-х рр. стала часом надзвичайно гострої і широкомасштабної кризи української зовнішньої політики. Головне її завдання - вирішення проблеми легітимації нового державного утворення та його народу політичного - не було досягнуто в тому обсязі, як це планувалося, ні в стосунках з польським королем, ні - російським царем. Як козацькій еліті Правобережжя, так і Лівобережжя, на цей час доводилося задовольнитися набагато меншими можливостями, аніж ті, що були декларовані раніше та досягнуті на переговорах з представниками російського царя в березні 1654 р. та королівськими комісарами у вересні 1658 р. Як правобережна, так і лівобережна частина Війська Запорозького втратила не лише права політичної, а й адміністративної автономії, дозволивши нівелювати свій статус до прав соціальної автономії.

У висновках підсумовуються найважливіші результати дослідження, концептуально окреслюється авторське розуміння теми, узагальнюються обґрунтовані у дисертації основні положення, що виносяться на захист.

Наголошується на тому, що потреба у вирішенні проблеми легітимації еліти козацької України та, відповідно, забезпеченні політико-правового визнання нового державного утворення - Війська Запорозького - виступала однією з головних домінант зовнішньополітичної діяльності Гетьманату середини 1650-х - першої половини 1660 рр. В залежності від конфігурації структури геополітичної рівноваги Центрально-Східної Європи та рівня власної військово-політичної спроможності, спектр напрямів прикладання зусиль української зовнішньої політики зазнавав певних трансформацій, проте незмінними стратегічними пріоритетами залишалися завдання налагодження і розвиток стосунків із російським царем і польським королем.

У залежності від напрямів прикладання зусиль елітою козацької України на міжнародній арені, їх інтенсивності та стратегічної мети, зовнішньополітичну діяльність Гетьманату в досліджуваний час можна умовно поділити на п’ять етапів: 1) січень 1654 - перша половина 1656 р. Пріоритетним завданням виступає проблема налагодження союзницьких стосунків з російським царем на основі забезпечення прав політичної автономії Війська Запорозького; розвиток взаємин із шведським королем, кримським ханом, турецьким султаном, трансільванським князем, молдавським і валаським господарями носить допоміжний характер; 2) осінь 1656 - 1657 р. Нівелювання значення російського напряму як головного та розвиток військової співпраці з Раднотською коаліцією держав; 3) 1658 - літо 1659 р. Налагодження військово-політичної співпраці з Кримським ханством і пошук можливостей легітимації козацької еліти шляхом реформування політики-соціальних структур Речі Посполитої; 4) осінь 1659 - осінь 1660 р. Зближення з Росією й визнання зверхності царя на умовах адміністративної автономії; спроби підняти державний статус Гетьманату; 5) осінь 1660 - 1665 р. Політична діяльність Лівобережного та Правобережного гетьманатів спрямовується на застереження за козацькою елітою прав регіональної правлячої верстви в межах існуючих державних структур Російської й Польсько-Литовської держав; значення зовнішньополітичних впливів третіх держав суттєво падає.

Зважаючи на характер міжнародної ситуації, що склалася на початок 1650-х рр., а особливо зміст взаємин Війська Запорозького з Річчю Посполитою та Кримським ханством, а також внутрішню ситуацію в Україні, укладення Переяславсько-Московського договору з російським царем 1654 р. відповідало політико-соціальним інтересам переважної більшості козацького загалу та адекватно враховувало розклад геополітичних сил у Центрально-Східній Європі. Статус політичної автономії Війська Запорозького та залучення до війни з Річчю Посполитою Російської держави створювали сприятливі умови для безумовної емансипації України з-під влади польського короля та