Проблема лідерства в психології

Предмет:

Тип роботи:

Контрольна робота

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

випадку, якщо в мотиваційній моделі індивіда Мн перевищує Му, індивід вибирає або ситуацію зі стовідсотковим успіхом, або дуже ризиковані підприємства (для легкого виправдання свого провалу). Якщо Мн дорівнює Му, то результативна мотивація дорівнює нулю, вона практично відсутня. І, нарешті, чим більше Му в порівнянні з Мн, тим вище суб'єктивна ймовірність успіху, так як відносна сила мотивації впливає на цю ймовірність і зміщує її вгору. Занепокоєння щодо провалу тим сильніше, чим далі можливість успіху від кордону 50: 50. Отже, для лідерства важливий мотив плюс можливість його реалізації, оскільки мотив без такої можливості дорівнює руху без направлення. Відомий прихильник гуманістичної психології А. М. Маслоу – своїй теорії ієрархічних потреб писав, що коріння лідерства виникають в процесі трансформації людських бажань (мотиви, які виходять з почуттів) у потребі, соціальні прагнення, колективні очікування і політичні вимоги, тобто в мотиви, що залежать від середовища. В ієрархії потреб на нижчому рівні знаходяться фізіологічні потреби, вище – забезпечення безпеки, потім – афективні потреби. Фрустрація нижчих потреб збільшує мотивацію для їх задоволення. Завдання лідерства-запобігання фрустрації, апатії, неврозів та інших форм «громадських розладів» через трансформацію потреб громадян у соціально-продуктивному напрямку. Лідери як би конвертують надії і прагнення в санкціоновані очікування. Ланцюжок контрольованого лідером стану ведених така: бажання і потреби> надії і очікування> вимоги. Потім – політичні дії. Що стосується самого лідера, то А. Маслоу розрізняв два типи владних потреб: а) потреба в силі, досягнення, автономності і свободі, і б) потреба в домінуванні, репутації, престиж, успіх, статус і т. д. Більшість дослідників дотримується думки, що прагнення задовольнити одну потребу – в домінуванні – є основним владним мотивом. Д. М. Бернс вважає, що головний елемент політичних амбіцій – потреба в повазі (одночасно, у високій самооцінці та високій оцінці інших). Усі «великі люди» демонстрували наявність цієї потреби. Наочним прикладом є лідер з ущербної самооцінкою (В. Вільсон, по 3. Фрейдом). На думку Д. М. Бернса, прагнення до поваги – це не патологія, а лише підвищена потреба в самоактуалізації. Самоактуалізатори – це і є потенційні лідери.

Політична психологія лідерства

Феномен лідерства – щось зовсім особливе в політичній психології. По-перше, це безумовно одна з найбільш яскравих, і тому помітних і провідних проблем. Якщо для політичної науки в цілому головною проблемою є влада, то для політичної психології – конкретне вираження цієї влади в тому самому «людському факторі» політики, який вона вивчає. Це конкретне вираження має дві іпостасі. З одного боку, влада в політико-психологічному вимірі – це здатність володарює («верхів») змусити собі підкорятися, тобто деяка потенція лідера, політичного інституту або режиму. З іншого боку, влада в тому ж самому політико-психологічному вимірі – це готовність «низів» підкорятися «верхів». Так виникають дві сторони однієї медалі феномену лідерства: здатність «верхів» і готовність «низів». І який «питома вага» кожного з цих компонентів, залежить від багатьох обставин, а точніше, від кожного конкретного випадку. Вивчення феномена лідерства дозволяє розглядати названі компоненти в єдності і взаємовпливі. По-друге, феномен лідерства – найбільш активно вивчається проблема політичної психології. Саме тут накопичено основний масив досліджень, концепцій і спроб теоретичного узагальнення. Саме тут найбільш корисно і продуктивно постійне звернення до історії проблеми, поглиблений історичний екскурс у проведені раніше дослідження. У вивченні феномена лідерства, на відміну від ряду інших розділів політичної психології, поки ще немає «остаточного діагнозу», який дозволив би коротко підсумувати та узагальнити наявні досягнення, відкинувши свідомо невірні концепції. По-третє, це найбільш продуктивна і вдячна для політичних психологів проблема. Заняття нею забезпечує інтерес широкої публіки і, одночасно, попит з боку самих політиків. Тобто, одночасно приносить рідкісне поєднання – і слави, і грошей. Все сказане і пояснює те підвищену увагу, що виявляється до даної проблеми як у всій науці, так і в даній книзі.

Політичне лідерство притаманне різноманітним формам соціально-політичної організації. Виникає питання: чому одні люди стають лідерами, а інші задовольняються роллю виконавців волі лідера і його прихильників? кнує декілька теорій лідерства, що докладно з' ясовують суть соціального явища політичне лідерство. Насамперед, теорія рис, що сформувалася на основі виявлення якостей, притаманних ідеальним лідерам-героям. Суть її полягає в поясненні політичного лідерства видатними якостями особи. Один із видатних представників теорії рис Енрі Богардус відзначав, що «переважаючі інтелектуальні обдарування створюють особі видатне становище, яке рано чи пізно приводить до лідерства». Серед рис, притаманних політичному лідеру, звичайно виділяють гострий розум, тверду волю, кипучу енергію, неабиякий організаційний хист, уміння подобатись людям і, особливо, готовність брати на себе відповідальність, компетентність, а також фотогенічність, зовнішня привабливість, ораторський хист та ін. Очевидно, що в умовах політичної конкуренції для заняття високих позицій лідерам справді потрібні певні психологічні і соціальні якості. Однак їх набір значно варіюється залежно від історичних епох і особливостей конкретних держав світу. Навіть у сучасних умовах у Швеції, Афганістані, Кореї, Ефіопії, Росії, Україні, Білорусі, Казахстані та ін. особисті якості, які дадуть шанси на політичний успіх, істотно відрізняються. В недемократичних державах політичними лідерами часто стають абиякі сірі особистості, які володіють неяскравою індивідуальністю. Але на практиці теорія рис не знайшла підтвердження. Виявилося, що індивідуальні якості лідера взагалі майже в точності збігаються з повним набором психологічних і соціальних ознак особи. Крім того, в деяких сферах діяльності (сфера підприємництва) високі інтелектуальні і моральні якості виступають швидше перешкодами для лідера у зайнятті лідируючих позицій, аніж умовою успіху. Адже часто протягом багатьох років, а то й всього життя видатний хист людей так і не затребується, не знаходить застосування. Все це зовсім не означає повного заперечення теорії рис.

Ідею залежності лідерства від певних соціальних умов розвиває і обґрунтовує концепція ситуацій (Віллі Ділла, Генрі Хіптона, Анрі Голднера та ін.). Концепція ситуацій виходить із відносності множинності явища лідерства. Так, ситуація в Україні неминуче заперечує політикам, які виступають за повільність економічних реформ, за слабкість і неефективність заходів виходу з кризи. Не здатні і релігійні лідери, представники православних конфесій тощо проявити себе на політичній арені Заходу. Очевидно, що вимоги до лідерства здебільшого розвиваються залежно від становища держави: залежність і її сутність обумовлюються тим, знаходиться держава в стані кризи чи розвивається стабільно. З точки зору ситуації, лідерські якості відносні: поведінка лідера, його позиції придатні в одній ситуації, але не придатні в інших. Але обмеженість теорії полягає в тому, що в ній недостатньо розкрита активність лідера, його спроможність переломити ситуацію, раніше інших захистити прогресивні тенденції і використати їх.

Уточненням, розвитком і якісним збагачуванням концепції ситуації стала запропонована соціологом Френсісом Стенфордом теорія конституентів. Її суть полягає в тому, що соціальне явище – лідер – пояснюється через його послідовників і конституе-нтів, що послідовник сприймає лідера, сприймає ситуацію і, врешті-решт, приймає або заперечує лідерство. Достоїнство такого підходу до лідера – це розгляд як особливого роду відносин між керівником і його конституентами, у вигляді ланцюжка взаємо-пов' язаних ланок: конституенти – послідовники – активісти – лідер. Лідер і його конституенти становлять єдину систему. До кола конституєнтів включаються не тільки політичні активісти і прихильники лідера, але і його виборці, а також всі ті, хто взаємодіє з ним, впливає на нього тощо. В демократичних державах претенденти на лідируючі посади можуть розраховувати на успіх лише в разі збігу їх іміджу зі сподіваннями більшості народу (вибори президента Росії, вибори президента України та ін.). Історія свідчить, що деякі надто важливі дії політичного лідера йдуть всупереч з інтересами і сподіваннями соціальних верств і прихильників, які привели їх до влади. Так, у жовтні 1917 р. більшовики, використовуючи популярні загальнодемократичні гасла, добилися політичного лідерства, а потім, швидко забувши про свої обіцянки, перетворили населення України, та й всієї Росії, на об' єкт величезного соціального експерименту (розпад і загибель Української народної республіки, автономія з Російською Федерацією, яка не принесла Україні суверенності і утворення національної держави, тощо). В сучасних умовах в авторитарних і тоталітарних політичних системах політичні лідери сконцентрували в своїх руках владу, здійснюють суб' єктивістську, волюнтаристську політику.

З'ясуванню природи політичного лідерства допомагають і психологічні концепції та інтерактивний соціальний аналіз соціального і політичного явища політичне лідерство. Основоположник психоаналізу Зігмунд Фрейд вважає, що в основі лідерства є пригнічене лібідо. В процесі сублімації пригнічене лібідо проявляється в людині в прагненні до творення і, в тому числі, до лідерства. У багатьох людей володіння керівними позиціями виконує суб' єктивно-компенсаторні функції, дає можливість подавляти або переборювати різноманітні комплекси, почуття неповноцінності тощо. Певні психологічні потреби відображає і підпорядкування лідеру. У визначенні суті і природи соціального явища політичне лідерствовеличезне значення має впроваджений Зігмун-дом Фрейдом психоаналіз. Політичний психоаналіз – науковий напрям, що вивчає соціальну (політичну) поведінку людини як сукупність дій, обумовлених підсвідомо накопиченими, приховано політизованими почуттями. Спираючись на ідеї Лейбніца, Спі-нози, Бергсона та ін., які досліджували механізми підсвідомої мотивації, політичний психоаналіз бере початок з праць Зігмунда Фрейда, Ебілла Булліта, Генрі Ласвелла та ін. Основа психоаналізу – теорія фрустрації (що дослівно означає становище збудження людини внаслідок усвідомлення нею перешкод для реалізації своїх інтересів), що пояснює, як несвідомі сенсуальні мотиви (лібідо) за допомогою сублімації (переносу, заміщення) трансформуються в інші, в т. ч. політичні бажання і мотиви діяльності. Звичайно ж, політична поведінка трактується як процес саморозгортання, самовизначення особи, її природженими причинами, психологічними переживаннями, стресами, які не залежать від зміни культурних і соціально-політичних обставин.