Причини та наслідки фінансової кризи ООН та позиція США

Програми сприяння розвитку та співробітництва з метою розвитку, які спочатку були спрямовані на країни Африки, з середині 1970-х років охоплюють Азію, Латинську Америку, а також держави південного і східного Середземномор'я. При цьому основною метою незмінно залишається надання підтримки, спрямованої на забезпечення сталого зростання та розвитку країн-партнерів, таким чином, щоб вони мали в своєму розпорядженні ресурси для розв'язання проблем бідності та викорінення бідності як такої. Європейський Союз безпосередньо зацікавлений у підтримці своїх партнерів та надання їм сприяння у досягненні успіхів та процвітання.

Угоди ЄС з його партнерами в усьому світі охоплюють не лише торгівлю та сприяння у фінансовій та технічній сфері, що вже стало традицією, але й економічні та інші реформи, а також підтримку в реалізації програм у сфері інфраструктур, охорони здоров'я та освіти. Ці угоди також забезпечують основу для політичного діалогу та містять клаузулу, що дозволяє Союзу призупинити або припинити торгівлю чи надання допомоги, якщо країна-партнер порушує права людини. Більш того, у 2003 р. ЄС ухвалив рішення, відповідно до якого всі нові угоди повинні включати клаузулу, в якій партнери беруть на себе зобов'язання щодо нерозповсюдження зброї масового ураження.

ЄС має бути впевнений в тому, що різні аспекти його зовнішньої політики узгоджуються між собою і доносять чітко визначену загальну ідею. Для досягнення цієї мети в 1999 р. був призначений Верховний представник з питань зовнішньої політики та політики безпеки. У червні місяці 2004 р. лідери ЄС досягли принципової домовленості про запровадження посади міністра закордонних справ ЄС. Це стало однією з нових домовленостей, закріплених Конституційним договором ЄС.

Європейський Союз провадить діяльність, спрямовану на те, щоб забезпечити дотримання прав людини як на території ЄС, так і за межами ЄС. Ця діяльність, головним чином, охоплює цивільні, політичні, економічні, соціальні та культурні права. ЄС також докладає зусиль для забезпечення прав жінок та дітей, а також прав меншин та переміщених осіб.

Повага до прав людини є одним із основних елементів угод про торгівлю та співробітництво ЄС з його партнерами та необхідною умовою для країн, що претендують на членство в ЄС. За останні роки ЄС підтримує діалог з питань прав людини з такими країнами, як Китай та Іран. Проти деяких країн, в тому числі, Сербії, Бірми (М’янми) та Зімбабве, Європейським Союзом були запроваджені санкції.

ЄС також бере участь у фінансуванні низки проектів, спрямованих на захист прав людини. До таких проектів відноситься Європейська ініціатива за демократію та права людини, в рамках якої щорічно виділяється 100 млн. євро на заходи в даній сфері.

Крім цього, ЄС пропонує більш низькі митні тарифи на імпорт товарів з інших країн, які дотримуються основних норм умов праці та трудових стандартів, встановлених Міжнародною організацією праці.

Приблизно половина грошових коштів, що виділяються на допомогу бідним країнам, надходить з Європейського Союзу або його окремих держав-членів, що робить ЄС одним із найбільших фінансових донорів. Однак сприяння розвитку означає не тільки забезпечення питною водою та будівництво нових доріг, хоча це також має велике значення. Це також передбачає допомогу країнам, що розвиваються, в підвищенні ефективності їхньої торгової діяльності за рахунок надання більш відкритого доступу на ринок ЄС. Таке сприяння дозволить їм розвивати та зміцнювати зовнішньоторгові відносини і, таким чином, використовувати переваги глобалізації.

Не всі країни досягли успіхів у цьому напрямку. Хоча країни Африки, Карибського басейну та Тихоокеанського регіону (АСР) мають особливі відносини з Європейським Союзом, їх частка на ринку ЄС продовжує скорочуватися, у той час як їх ізоляція у світовій торгівлі посилюється.

Тому стратегія розвитку ЄС також направлена на допомогу бідним країнам для удосконалення їх інфраструктури, розвитку виробничого потенціалу та підвищення ефективності роботи державних органів та установ. Завдяки цій допомозі деякі країни зможуть скористатися можливостями в сфері торгівлі та залучити більший обсяг внутрішніх інвестицій для розширення їх економічної бази. Це має істотне значення, оскільки дає таким країнам можливість інтегруватись у глобальну економіку та забезпечити їхнє стійке зростання та розвиток.

Більш конкретно, Європейський Союз по-новому поєднує питання торгівлі та надання допомоги в наступній генерації «угод про економічне партнерство», які в цей час обговорюються з країнами АСР та повинні набрати чинності до 2008 року. Ідея полягає в тому, щоб допомогти країнам АСР інтегруватися зі своїми регіональними сусідами як крок у напрямку подальшої глобальної інтеграції, та допомогти їм у розвитку інституційних можливостей і застосуванні принципів ефективного керівництва. У той же час, ЄС буде продовжувати відкривати свої ринки для продукції країн АСР та інших країн, що розвиваються.

Європейський Союз та держави-члени надають країнам, що розвиваються, більше 30 млрд. євро в рік офіційної допомоги, приблизно 6 млрд. євро якої проходить через установи ЄС. До 2006 року Європейський Союз зобов'язався підвищити загальну суму допомоги до 39 млрд. євро в рік. Хоча члени ЄС, як і інші промислово розвинені країни, погодилися щорічно виділяти на допомогу країнам, що розвиваються, 0, 7% свого ВВП, лише Данія, Люксембург, Нідерланди та Швеція виконали цей показник. Інші країни пообіцяли надолужити. Середній показник допомоги, що надається країнами ЄС, становить 0, 34% – це вище за показник допомоги, що надається Сполученими Штатами або Японією.

Доступ до джерел води та справедливий розподіл транскордонних водних ресурсів належать до основних проблем в усіх регіонах світу та увійдуть в число найбільш складних задач розвитку в XXI столітті. Ініціатива ЄС Вода для життя, заснована в 2002 році, націлена на створення системи питного водопостачання в найбідніших регіонах світу, зокрема, в Африці, а також на Кавказі та в Середній Азії, країнах Середземномор'я та Латинській Америці. Для фінансування цієї ініціативи Європейський Союз виділив один мільярд євро.

Кінцева мета політичного курсу ЄС полягає в тому, щоб дати можливість народам менш розвинених країн керувати власним розвитком. Тому пріоритетним напрямом для ЄС є боротьба з причинами уразливості цих країн: поліпшення продовольчого постачання та водопостачання; полегшення доступу до отримання освіти, послуг системи охорони здоров'я, працевлаштування, земельних та соціальних послуг; вдосконалення інфраструктури та поліпшення умов навколишнього середовища. Ініціативи ЄС також спрямовані на викорінення хвороб та забезпечення доступу до дешевих лікарських препаратів для боротьби з такими бідами, як ВІЛ/СНІД. ЄС також має намір скоротити зовнішній борг бідних країн.

Усвідомлюючи, що основною умовою стійкого розвитку є підтримка миру, в 2004 році Європейський Союз ухвалив рішення про заснування фонду обсягом у 250 млн. євро під назвою «Peace Facility» («Програма миру») для фінансування заходів, спрямованих на підтримку миру та запобігання конфліктам у країнах Африки.

Практично кожного тижня з екранів телевізорів та перших шпальт газет повідомляють про природні та техногенні катастрофи. Європейський Союз є центральною ланкою системи, покликаної полегшити людські страждання, викликані цими бідами. Гуманітарна допомога ЄС не обмежується жодними умовами; її метою є максимально швидке надання допомоги потерпілим, незалежно від расової, релігійної приналежності або політичних переконань їх уряду.

ЄС активно діє в усіх «гарячих точках», включаючи Ірак, Афганістан, Палестинську Автономію та деякі регіони Африки. Гуманітарна допомога носить глобальний характер і часто надається «забутим» міжнародними засобами інформації кризовим регіонам. Мова йде про Північний Кавказ (зокрема, Чечню), Таджикистан, Непал, Шрі-Ланку та Центральну Америку.

Європейський Союз також використовує свій досвід, допомагаючи населенню підготуватися до можливих бід в країнах з високим ступенем ризику виникнення таких бід та регіонах, схильних до землетрусів, ураганів, повеней та посух.

Спільна зовнішня та безпекова політика – один з двох міжурядових «стовпів» Європейського Союзу. Спільну зовнішню та безпекову політику (СЗБП) започаткував Договір про Європейський Союз (ДЄС) замість так званої «європейської політичної співпраці». СЗБП має на меті формування спільної оборонної політики, яка може, зрештою, привести до єдиної системи оборони. Розділ V (статті 11-28) договору, відомий також як «другий стовп», визначає не тільки завдання СЗБП, а й специфічні юридичні інструменти їх реалізації – спільні дії та спільні позиції, застосування яких ухвалюється одностайним голосуванням у Раді.

Амстердамський договір (травень 1999 року) запровадив посаду «Верховного представника» з питань спільної зовнішньої та безпекової політики, надав у розпорядження Європейському Союзові новий інструмент – спільну стратегію, і дозволив, за певних умов, використання голосування кваліфікованою більшістю. Ніццький договір, своєю чергою, дозволив, також за певних умов, вдаватися до тіснішої співпраці в сфері безпеки для здійснення спільних дій і спільних позицій, але не для військових чи оборонних операцій. Європейська Конституція запроваджує постійну посаду міністра закордонних справ ЄС, який замінить водночас і Верховного представника з питань СЗБП і члена Комісії з зовнішніх справ, які досі певною мірою дублювали функції один одного.

Спільна зовнішня та безпекова політика Європейського Союзу передбачає визначення загальних рис спільної оборонної політики, яка, можливо, з часом приведе до створення спільної оборонної структури. Щодо оборони, Європейський Союз звернувся до Західноєвропейського Союзу з проханням розробити і запровадити рішення та заходи, які мають оборонне значення (Стаття 17 Договору про ЄС).

 

Вступ до права Європейського Союзу / Під ред. Р. А. Петрова. – Донецьк. : Новый Мир, 2001.

Европейское право: Учеб. для вузов / Под ред. Л. М. Энтина. – М. : Норма, 2003.

Кондратенко Ю. Право Європейського Союзу – особлива модель регулювання міждержавних відносин // Право України. – 2005. – № 7.

Крушинський В. Ю. Європейський Союз: історія і сучасність. – К. : Ін-т міжнар. відносин, 2000.

Опришко В. Ф. Право Європейського Союзу: Загальна частина / В. Ф. Опришко, А. В. Омельченко. – К. : КНЕУ, 2002.

Паливода К., Гайдуцький П. «Чи загрожує Україні іпотечна криза?» // Дзеркало тижня, № 12 (691), 29 березня – 05 квітня 2008.

Посельський В. Європейський союз: інституційні основи європейської інтеграції. – К. : Смолоскип, 2002.

Сакс Д. Коріння американської фінансової кризи // ДЕНЬ. – 2009. – № 11.