+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Стаття
К-сть сторінок:
25
Мова:
Українська
споруд на прикордонні. Нові укріплені райони у прикордонних регіонах СРСР, зокрема в Україні, повинні були стати опорою Червоної армії у стримуванні противника. Німецькі та західні пропагандисти від 1936 р. почали називати ці укріпрайони «лінією Сталіна” . Дослідники виділяють три етапи фортифікаційного будівництва. На першому (1929-1936 рр.) та другому (1936-1939 рр.) укріплені райони зводилися вздовж «старого кордону», а на третьому (19391941 рр.) етапі – на новоприєднаних землях Західної України та Західної Білорусії11.
Укріплений район – це лінія фортифікаційних споруд довжиною 80-120 км по фронту з глибиною оборони 1-3, 2-4 км. Оборонні вузли являли собою батальйонні позиції, розташовані на відстані 5-8 км одна від одної. Проміжки між ними займали польові укріплення (лінії траншей). Дислокація вузлів оборони дозволяла вести перехресний і фланговий вогонь. Складалися вони з бетонних одно- та двоповерхових фортспоруд (окремі з них з’єднувалися підземними забетонованими ходами-потернами) й дерево-земляних вогневих точок. Окрім вогневих рубежів будувалися підземні склади продовольства, боєприпасів, казарми, санітарні приміщення тощо. Основним озброєнням були кулемети, а також 45- та 76-мм гармати, що встановлювалися на спеціальних казематних лафетах . Однак їх виробництво відставало від темпів будівництва укріплень, тому частина фортспоруд залишалася без зброї.
Упродовж 1928-1937 рр. було облаштовано 13 укріплених районів, із них на території України – Київський, Коростенський, Лети- чівський, Могилів-Подільський-Ямпільський, Рибницький, Тираспольський, Новоград-Волинський. У 1938-1939 рр. на старому державному кордоні СРСР розпочалося будівництво ще 8 укріп- районів. Зокрема, Остропільський прикрив проміжок між Летичів- ським і Новоград-Волинським УРами, а Шепетівсько-Ізяславський, Старокостянтинівський, Проскурівський, Кам’янець-Подільськийта Дідовицький вузли оборони Новоград-Волинського укріпленого району утворили новий оборонний рубіж .
У зв’язку з перенесенням лінії державного кордону будівництво (окрім Кам’янець-Подільського УР) законсервували. Боєприпаси, озброєння, спеціальне обладнання або здавалося на склади, або відправлялося для обладнання УРів на новому кордоні. Будівельні та інженерні підрозділи теж перекидалися для розгортання нових прикордонних укріпрайонів. Зміна кордону спричинила також деяку реорганізацію в підпорядкуванні «старих» УРів. У 19401941 рр. частина батальйонів укріплених районів увійшла до складу дивізій. «Зникнення» деяких УРів як самостійних військових одиниць породило серед дослідників думку щодо їх розформування. Самостійними військовими одиницями в УРСР залишилися управління Кам’янець-Подільського, Могилів-Подільського – Ямпіль- ського та придністровських укріплених районів. Але Генеральний штаб на початку 1941 р. наказав сформувати кулеметні батальйони для УРів. Уже на 1 червня 1941 р. у 13 УРах на старому кордоні розташовувалися 25 кулеметних батальйонів загальною чисельністю 17 080 осіб .
Прикордонні бої червня 1941 р. підтвердили найгірші прогнози щодо вже побудованих УРів. Хоча дивізії встигли зайняти укріплення, однак брак зброї, розгубленість радянського командування, уміле маневрування німецьких танкових і механізованих частин зумовили швидке просування вермахту на інших напрямах. Особовий склад укріпрайонів або здавався в полон, або гинув у боях, або, за можливості підірвавши споруди та знищивши озброєння, виходив з оточення .
У боях проявилися численні прорахунки – як вищого командування Червоної армії, так і допущені на місцях при будівництві й інженерному забезпеченні укріплених районів. Так, командуючий Київським особливим військовим округом, згодом начальник Генерального штабу Г. Жуков неодноразово наголошував на побудові УРів безпосередньо на українському прикордонні . У своїх спогадах вінцитував директиву Генштабу Червоної армії від 8 квітня 1941 р. про консервацію до особливого розпорядження Шепетівського, Ізяслав- ського, Старокостянтинівського, Остропільського укріпрайонів. Командування КОВО зобов’язали сформувати кадри управління УРів, підготувати ділянки для побудови дерево-земляних та бетонних вогневих точок силами інженерних військ упродовж 10 днів після початку війни. Водночас у наступній директиві Генштабу від 19 квітня вимагалося максимально посилити темпи монтування бронедверей, озброєння, за можливості «кулемети та гармати встановлювати на польових станках» . Цитування цих документів наприкінці 1960 – у 1970-х рр. повинне було переконати громадськість у посиленій підготовці до оборони країни.
Військове керівництво СРСР сподівалося, що укріплені районі на вірогідних напрямах наступу противника стануть основою для його стримування та наступного контрудару. Але реальний розвиток подій у червні 1941 р. засвідчив відсутність стратегічного мислення при плануванні прикордонної кампанії. По-перше, кремлівські очіль- ники, розглядаючи програму побудови укріплених районів, не могли через політичні мотиви допустити тимчасовий відхід підрозділів Червоної армії із прикордоння на відстань понад 200 км. Як уже зазначалося, у потенційній зоні окупації залишалися чимало економічних та політичних центрів. Й. Сталін і його оточення цілком справедливо вважали, що масштабний відступ спричинить зневіру населення у спроможності лідерів СРСР організувати опір агресії. По-друге, Й. Сталін був упевнений, що основні воєнні дії розгорнуться саме на прикордонних територіях. Тому укріплені райони було максимально наближено до лінії держкордону. Так, Коростенський УР на своєму північному фланзі проходив усього лише в 1 км від кордону та в 96 км – на південному фланзі, а Новоград-Волинський УР – на відстані 2480 км . Це було характерним і для Тираспольського, Рибницького, Могилів-Подільського – Ямпільського укріпрайонів.
Командири також вказували на недостатню забезпеченість флангів і тилу від обходів противника, що за маневреної війни знижувало оперативну цінність укріплень; відсутність далекобійних гармат для боротьби з штурмовою й