Приватна власність: природа виникнення, еволюція розвитку

У середні віки з’явився історично другий вид класової, експлуататорської за своїм характером приватної власності. Її основою була феодальна власність на землю – складна сукупність відносин належності, володіння, розпоряджання і користування землею між феодалами (відносини васалітету) та феодалами і кріпаками, які, на відміну від рабів, були вже не об'єктами, а суб'єктами відносин земельної власності.

Істотні риси феодальної власності: належність землі феодалам; користування кріпаками землями феодалів як умова виконання на користь феодалів трудових повинностей; земельна й особиста (кріпацька) залежність селян від феодалів; реалізація феодальної земельної власності на основі позаекономічного примусу закріпачених селян до праці у формі феодальної земельної ренти.

Структура феодальної власності визначалася тим, що вся земля феодальної вотчини (маєтку) поділялася на панську і селянську. Господарювання селян на «своєму» наділі було умовою розвитку господарства феодала і мало на меті забезпечення феодала робочою силою, а не селянина засобами на життя, тобто прикріплення селян до землі було засобом їх експлуатації. Кріпаки володіли і користувалися невеликими ділянками землі біля своїх дворів, були співвласниками общинної землі, оскільки основою феодальної вотчини була, як правило, залежна, кріпосна селянська община. Селянські наділи були своєрідною натуральною заробітною платою.

Феодальна власність економічно реалізується через присвоєння земельної ренти.

Феодальна земельна рента – виробничі відносини між феодалами та кріпаками, за допомогою яких реалізується феодальна земельна власність – здійснюється присвоєння феодалами додаткового продукту у формі відробітної ренти (панщини), натуральної ренти (рента продуктами) і грошової ренти.

Кожна форма земельної ренти відображала відповідний етап у розвитку феодальної власності, феодального суспільства.

Отже, феодальну власність характеризували такі основні риси: належність землі феодалам; надання феодалами землі селянам у користування та володіння як умова виконання на користь феодала трудової повинності; особиста залежність селян від феодала; позаекономічний спосіб поєднання факторів виробництва [7; c. 306].

У надрах феодального суспільства внаслідок другого суспільного поділу праці, утворення міст і розвитку ремісництва виникла власність, не пов’язана із землею. Ремісники в містах виступали як відносно відокремлені приватні власники засобів виробництва і продуктів своєї раці. Приватна власність ремісника на продукт, включаючи життєві засоби; базувалась не на володінні землею, а на володінні знаряддями праці. Приватна власність ремісників уже безпосередньо пов’язана з товарним виробництвом і обміном, тому вони формують нову соціальну спільність – товаровиробників.

Розвиток товарного виробництва, обміну і приватної власності незалежних товаровиробників підірвали підвалини феодальних відносин. Первісне нагромадження капіталу прискорило настання епохи буржуазних революцій, які вже юридично утверджували нову капіталістичну, або буржуазну, систему власності.

Історично третій вид класової, експлуататорської за своїм характером приватної власності має вигляд капіталістична фласність. Своїм змістом вона принципово відрізняється від попередніх систем:

по-перше, для неї характерне повне відчуження безпосередніх виробників від матеріальних умов праці;

по-друге, безпосередній виробник в умовах капіталістичної власності є юридично незалежною особою;

по-третє, реалізація буржуазної системи власності базується на капіталістичному присвоєнні, опосередкованому купівлею-продажем робочої сили;

по-четверте, економічною формою капіталістичного привласнення може виступати додатковий продукт (економічна рента), створений працею найманих робітників;

по-п’яте, чільне місце в системі капіталістичної власності посіла власність на промислові товари і послуги шляхом остаточного усунення феодальних відносин і значної частини власності дрібних ремісників.

Основні риси капіталістичної власності такі: засоби виробництва і гроші в формі капіталу належать капіталісту (роботодавцю) ; безпосередні виробники є найманими працівниками, найманий працівник є вільною особою, якій належить її робоча сила і якою вона може розпоряджатися на власний розсуд; поєднання робітника із засобами виробництва має економічний, товарний характер і виступає в формі продажу робітником своєї робочої сили роботодавцю (капіталісту) ; основу капіталістичної власності утворює відношення «наймана праця – капітал», а її економічна реалізація зводиться до присвоєння капіталістами додаткової вартості, створюваної найманими працівниками.

На відміну від свого юридичного змісту – належності капіталістам засобів виробництва, а найманим працівникам їхньої робочої сили – економічний зміст капіталістичної власності утворюють відносини виробництва найманими працівниками додаткової вартості та її привласнення капіталістами. При цьому, якщо купівля-продаж робочої сили є економічною формою цих відносин, то їх економічний зміст становить нееквівалентний обмін між найманим працівником і капіталістом. Капіталіст меншу кількість уречевленої праці (праці, що втілена в життєвих благах, які найманий робітник купує на заробітну плату) обмінює на більшу кількість живої праці найманих працівників. Додаткова вартість, яка створюється живою працею найманих працівників та присвоюється капіталістами, є наслідком саме цього нееквівалентного обміну, який утворює економічну форму реалізації капіталістичної власності. Саме у цьому сенсі відношення «наймана праця – капітал» є основним виробничим відношенням капіталістичного способу виробництва.

У межах системи відносин капіталістичної власності додаткова вартість є об'єктом розподілу і присвоєння суб'єктами промислового, торгового, позичкового та фінансового капіталу, землевласниками та ін. У відносинах між ними додаткова вартість набуває перетворених форм – промислового прибутку, торговельного прибутку, підприємницького доходу, позичкового відсотка, дивіденду, земельної ренти та інших доходів, які слугують економічними «інструментами» присвоєння вказаними суб'єктами відповідної частки суспільного продукту.

У процесі розвитку капіталістична власність набуває одноосібної (індивідуальної) особистої, групової, державної, змішаної форм організації.

Одноосібна власність – форма організації відносин приватної власності, що характеризується належністю умов виробництва окремому індивіду, який здійснює