Психологічна характеристика психічних образів

Сучасна психологія виходить з принципово іншого трактування: суб'єкт – це не безтілесне, нематеріальне начало, а живий, тілесний індивід, включений у загальний взаємозв'язок явищ матеріального світу, який підкоряється об'єктивним законам буття. Людина розглядається як суб'єкт життєдіяльності: насамперед праці, пізнання й спілкування. Саме в життєдіяльності вона формується як суб'єкт. При такому підході суб'єктивний характер психічного відбиття розкривається через аналіз життєдіяльності.

Оскільки психічне відбиття формується й розвивається в процесі життєдіяльності суб'єкта, «обслуговуючи» його як цілісність, воно не може не бути суб'єктивним. Ця суб'єктивність по-різному проявляється в різних зв'язках людини зі світом і на різних рівнях психічного відбиття. Загальною підставою різноманітних проявів суб'єктивності є те, що відбиття людиною навколишнього світу здійснюється з тими специфічними, обумовленими особливостями її життєвої (індивідуально-неповторної) позиції, які вона у цьому світі займає.

Суб'єктивність образу включає момент упередженості, залежності образу від потреб, мотивів, цілей, установок, емоцій людини і т. д. Образ формується на базі досвіду, який нагромадила людина, тією чи іншою мірою асимілюючи цей досвід, що особливо чітко виражається у випадках, коли мова йде про образи, пов'язані з життєво значимою для людини діяльністю. Тому для вивчення образу методи короткочасних проб (тестів) недостатні. Вони повинні доповнюватися даними, які дозволяли б судити про те, як у досліджуваному образі проявляється досвід людини, яка склалася в неї система установок, суб'єктивних відносин, мотивів і цілей.

 

 

Численні теоретичні й експериментальні дослідження пізнавальних процесів дозволяють виділити три основних рівні психічного відбиття: сенсорно-перцептивний, уявлення та вербально-логічний.

Сенсорно-перцептивний рівень. У системі образного відбиття цей рівень є базовим. Формуючись на початкових щаблях психічного розвитку індивіда, він не втрачає свого значення протягом всього його життя. Звичайно, при переходах від одних вікових щаблів до інших він змінюється, збагачується й трансформується.

Відчуття й сприйняття як вихідні форми образного відбиття виникають при безпосередньому впливі предметів і явищ об'єктивної дійсності на органи відчуття. Саме в цих формах здійснюється перетворення енергії зовнішнього подразнення у факт свідомості. Основна характеристика сенсорно-перцептивного відбиття полягає саме у тому, що воно виникає в умовах безпосереднього впливу предметів та їх властивостей на органи відчуття людини й розгортається в реальному масштабі часу. Людина сприймає предмет у тому місці, у якому той перебуває, і в той момент, коли той діє на органи відчуття. Сформований сенсорно-перцептивний образ виступає як «нав'язаний нашому розуму ззовні» (І. М. Сєченов). У цьому проявляється «безпосередність дійсності» сенсорного відбиття, на якому грунтується довіра до показань органів відчуття.

У процесі еволюції в людини сформувалася розгалужена система спеціалізованих апаратів (органів відчуття), кожен з яких забезпечує відбиття певних властивостей навколишніх предметів (відчуття різних модальностей) : зорові, слухові, тактильні, нюхові, смакові, кінестетичні і т. д. Сенсорно-перцептивная сфера – це найбагатша сукупність різноманітних відчуттів. Однак вони не виступають як якась строката мозаїка незв'язаних елементарних образів.

У процесі індивідуального розвитку в людини складається певна сенсорно-перцептивна організація (за Ананьєвим), яка поєднує сукупність органів відчуття у цілісну систему. Ця складна система включає різноманітні постійні й змінні зв'язки між сенсорними модальностями. На їх основі формуються своєрідні функціональні органи (за Ухтомським), які забезпечують різні види сенсорно-перцептивного орієнтування людини в навколишньому середовищі.

До числа найважливіших належить та система зв'язків між різними органами відчуття, яка забезпечує просторове орієнтування. Провідна роль у ній належить зоровому аналізатору, лабіринтовому апарату статокінестетичного аналізатора й кінестезії, але включає й інші аналізатори.

Основою сприйняття простору можна вважати орієнтацію людини щодо вертикального напрямку, який збігається з дією сили гравітації. Напрямок гравітації – це головна вісь системи відліку, щодо якої оцінюються так чи інакше всі характеристики навколишнього простору.

Оскільки у звичайних умовах при переміщенні людини по поверхні землі гравітація постійна по силі й напрямку, вся система аналізаторів адаптується до цієї константи. Формуються досить тверді однозначні зв'язки-стереотипи, завдяки яким у звичайних умовах орієнтування в просторі не вимагає спеціальних цілеспрямованих свідомо контрольованих дій: воно здійснюється на неусвідомлюваному рівні, автоматично. Однак у тих випадках, коли між сигналами від різних аналізаторів (відчуттями різних модальностей) виникають неузгодженості щодо сформованого стереотипу, це неминуче приводить до перекручування просторового образу.

Другий рівень відбиття – це рівень уявлень. Уявлення як відчуття й сприйняття – феномен образного відбиття. Але якщо відчуття і сприйняття якогось предмета або його властивості виникають тільки при його безпосередньому впливі на орган відчуття, то уявлення виникає без такого безпосереднього впливу. У цьому змісті воно є вторинним образом предмета.

До рівня уявлень відноситься широке коло психічних процесів, найважливіший серед яких – образна пам'ять й уява. Образна пам'ять – це фіксація й наступне відтворення образів, які виникли при сприйнятті; уява – творчий процес створення нових образів шляхом трансформацій і комбінацій тих, які збереглися в пам'яті. За своїм змістом образ-уявлення, як і сенсорно-перцептивный образ, є предметним. Але, на відміну від відчуття й сприйняття, які «нав'язані нашому розуму ззовні» і в силу цього подаються у свідомості як жорстко й однозначно віднесені до об'єктивної реальності, образ-уявлення має ніби самостійне існування як феномен «чисто» психічної діяльності. Він має значно меншу чіткість й яскравість, ніж сенсорно-перцептивний образ, володіє меншою стійкістю й повнотою.

Але разом з тим формування уявлення – це новий щабель у прогресивній лінії розвитку когнітивних процесів. Тут з'являються елементарні узагальнення й абстракції. На основі багаторазового сприйняття предметів однієї й тієї ж категорії відбувається селекція їх ознак: випадкові ознаки відсіваються, а фіксуються лише характерні і тому найбільш інформативні. На рівні уявлень предмет відокремлюється від фону, і при цьому виникає можливість подумки оперувати з об'єктом незалежно від фону.

При переході від відчуття й сприйняття до уявлення змінюється структура образу об'єкта: одні його ознаки ніби підкреслюються, підсилюються, інші ж редукуються. Інакше кажучи, відбувається схематизація предметного образу. Але образ, який має збіднену почуттєву основу, також не може забезпечити ефективної регуляції дій, особливо в складних умовах. Це означає, що при навчанні людини якому-небудь виду діяльності необхідна певна міра сполучення методів, які формують почуттєві й логічні компоненти образу, його «почуттєву тканину» і його «семантику».

Ефективність образу істотно визначається тим, наскільки він забезпечує антиципацію, тобто випереджувальне відбиття (за П. К. Анохіним). У процесі споглядання, а точніше цілеспрямованого спостереження, розвивається і збагачується образ, який здійснює регуляцію діяльності. При формуванні такого образу накопичується і ніби запасається інформація про предмет діяльності, засоби, способи й умови її виконання. Ця інформація може тривалий час не використовуватися, але в якийсь момент (наприклад, у складній ситуації) вона виявиться вкрай необхідною. Одна з найважливіших якостей особистості майстра – це професійна спостережливість, яка дозволяє йому постійно накопичувати інформацію про предмет його діяльності.

Все сказане дозволяє зробити висновок, що образ, який регулює діяльність, має складну будову. Він багатовимірний і включає ряд рівнів. У процесі його формування так чи інакше синтезуються сенсорні дані різних (практично всіх) модальностей. Однак провідна роль серед них звичайно належить візуальній, тому що саме зір дає просторово-диференційовану картину світу.

На думку Б. Г. Ананьева і С. Л. Рубинштейна, образне відбиття дійсності людиною носить переважно зоровий характер. Особлива роль зорової системи в процесах почуттєвого відбиття визначається тим, що вона виступає як інтегратор і перетворювач сигналів всіх модальностей. Як відзначав Ананьєв, «універсальність її щодо інтеграції й переінтеграції будь-яких за модальністю сигналів разюча». Зоровий образ речі ніби вбирає, синтезує, організує навколо себе дані інших органів відчуття. Експериментально це було підтверджено В. Є. Бушуровою.

 

 

Ананьев К. Г. Теория ощущений. Л. : Изд-во ЛГУ, 1981.

Ананьев КГ. Психология чувственного познания. М. : Изд-во АПН РСФСР, I980.

Анохин П. К. Опережающее отражение действительности. // Вопр. философии. 1982. – № 7.

Завалова Н. Д., Пономаренко В. А. Структура и содержание психического образа как механизма внутренней регуляции предметных действий // Психол. журн. 1980. № 5.

Завалова Н. Д.. Пономаренко В. А. Специфика психического образа, регулирующего действия человека в условиях искажений аффереитации // Вопр. психологии. 1984. – № 4.

Леонтьев А. Н. Психический образ и модель в свете теории отражения // Вопр. психологии. 1980. – № 2.

Леонтьев А. Н. Психология образа // Вести. МГУ. Сер. 14. Психология. 1979. – № 2.

Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. М. : Учпедгиз, 1986.