Психологічні принципи смислу життя та провідних мотивів життєдіяльності буттювання у повсякденні

Виклад основного матеріалу дослідження. В буденній свідомості фіксуються тривало діючі уявлення про світ, які розділяє колектив, оскільки людини пізнає і поза наукою. Переважна більшість уявлень людей про світ добуваються із поза наукових джерел, з буденного, повсякденного досвіду.За нових умов існування буденна свідомість будує або перетворює своєрідну когнітивну карту довкілля (від лат. cognition – знання, пізнання) – образ просторового уявлення, який створюється та видозмінюється внаслідок активної взаємодії людини з життєвим середовищем.У складі буденної свідомості людей окрім психологічної сутності, реальної дійсності, стилю та образу життєдіяльності так чи інакше існує ще й екологічна сутність тієї ж дійсності, або екологія ( від грець. оikos - житлота logos – учення) – уявлення про закономірності зв’язку живих організмів з оточуючою дійсністю.

Екологічна основа, з одного боку, і психологічна – з іншого, відтворюючись у свідомості людей, складають осяжний екопсихологічний простір. Зміст такого простору наповнюється власними людськими сенсами, що заґрунтовує екологічним смислом свідомість, передусім, буденну [4, с. 231]. Буденна свідомість задовольняє людину у сфері побутового, буденного, повсякденного життя й виступає у звичайних умовах як достатній еквівалент задоволення пізнавальної потреби. Слід визнати, у буденній екологічній свідомості є багато раціонального, що багаторазово фіксувалося і закріплювалось у здійсненні характерних зв’язків та отримувало відображення в логічних схемах, поглядах, а більш глибинно, у традиціях, міфах, народній мудрості [2, с. 107].

Реалізується буденна свідомість у вигляді відчуттів, емоційних переживань, побутових, господарських та інших уявлень здебільшого, поверхневих суджень очевидного сенсу. Орієнтується вона переважно на критерії здорового глузду, що складаються із сукупності загальноприйнятих, інколи неусвідомлених, але доцільних засобів осмислення та оцінки природних, соціальних та інших явищ.

У наш час психологія стала все більше звертатися до реалій життя. Взагалі, усе, що ми знаємо про психіку, здебільшого, прописано у загальнотеоретичному контексті. Проте останнім часом з'являються думки і теорії, що відносяться до так званої другої лінії розвитку психології, - це гуманістична психологія, феноменологічна психологія, екзистенціальна психологія. Сюди ж можна віднести цілий ряд концепцій - життєвого шляху, способу життя, життєвих стилів, диалогізму, наративу і так далі. Повсякдення, буденна свідомість і є те саме життя.

Справа полягає в логіці самого наукового пошуку - чим ретельніше ми вивчаємо психічні функції, тим більше ми починаємо розуміти, що сама психіка, свідомість є функцією Життя, а не «мозку» чи «тіла», або «соціуму». Життя, саме життя людини, стає справжнім об'єктом психології як науки. Причому, життя береться тут не у фізичному або біологічному сенсі, а у філософсько-психологічному сенсі, як Буття, як усвідомлюваний процес розгортання життя, що переживається звичайною, пересічною людиною.

Такий розворот об'єкту веде до цілого ряду кардинальних наслідків.

По-перше, поняття людини втрачає якусь абстрактно-універсальну «суть», але знаходить індивідуальну «особу», те чи інше своє «Я». Поняття людини, принаймні, для психології, перестає бути тільки одиницею вимірювань і тестувань, а наповнюється конкретною і реальною постаттю переживаючого і діючого індивіда. Тому зміщується і предмет психологічних досліджень, який треба бачити в пошуку загального і закономірного в індивідуально-унікальному, а не в абстрактному і усередненому (як це робиться у теорії загальної психології).

По-друге, поняття життя втрачає свій чисто біологічний зміст і отримує соціальне, психологічне і діяльнісне наповнення. Життя перестає бути фактором існування, а стає особистісним фактом – воно є «моє» («твоє», «наше», «його», «її», «чуже» і так далі). 

Більше того, індивід вступає у безпосереднє відношення з життям - він його живе (а іноді - навпаки - життя його живе). Відношення людини до життя знаходить психологічну «щільність» і якісну визначеність: «Я» не просто «живу», «Я живу це життя», а до того ж, - «Я живу своє життя». І тут вперше з'являється проблемна існування людини: «Я-то, звичайно, живу, але чи своє життя я живу і взагалі, навіщо я його живу?» [5, с. 115]. Екзистенціальна філософія і психологія дуже точно схопила це питання і поставили його в центр усього існування людини.

Але тут треба зробити ряд принципових уточнень. Постановка акценту у виразі «Я живу своє життя» на слові «живу» означає фіксацію соціально-діяльнісного шару існування, а акцент на слові «життя» виводить нас у певну процесуальну площину існування. Слідуючи сталій філософській традиції, процесуальний шар життя можна визначити як шар Буття, а соціально-діяльнісний - як шар Побуту, Буттювання і Повсякденності. І ще одне уточнення: акцент на слові «свою» означає, що індивід включений не в якесь абстрактне Буття, а тільки в деяку частину з можливих процесів, що і задає рамкову визначеність існування кожної конкретної людини.

По-третє, слідуючи метафорі У Джемса, який уподібнював свідомість потоку річки й указував, що потік не може існувати поза руслом, можна стверджувати, що процеси життя не можуть здійснюватися поза певним наочним контекстом [3, с. 113]. Таким контекстом виступає Світ, але, знову-таки, не у фізикалістському сенсі, не як фізична субстанція, а як наочно-понятійно оформлена реальність, як уявний світ, що мислиться індивідом. Для сучасної психології стало вже мало не загальноприйнятим положення про множинність реальностей, в яких живе людина. Але множинність не означає