Революція і громадянська війна в Україні

У історії України 20-го століття період з березня 1917 р. по березень 1921 р. посідає особливе місце. Це драматичний, вкрай суперечливий і водночас насичений важливими політичними і соціально-економічними подіями період української національно-демократичної революції, громадянської війни та іноземної збройної інтервенції.

Гостра політична боротьба, змагання за незалежність України та її державність піднесли національну свідомість українського народу, який зробив вагомий внесок не лише в вітчизняну історію, а й у повний голос заявив про себе у світовому масштабі. На міжнародній політичній арені уперше було поставлене «українське питання» і продемонстровані спроби його вирішення.

Навесні-влітку 1917 р. український національно-визвольний і революційно-демократичний рух досягнув свого апогею. Його яскравими віхами стали: Всеукраїнський національний конгрес (6-8 квітня 1917 р.) ; Перший Всеукраїнський військовий з’їзд (5-8 травня 1917 р.) ; Другий Всеукраїнський військовий з’їзд (5-11 червня 1917 р.) ; Всеукраїнські з’їзди селянських і робітничих депутатів (травень-липень 1917 р.). Все це було яскравим свідченням того, що в Україні набирав сили національно-визвольний рух, ширилась своя, неадекватна російській, Українська демократична революція, за своїм характером і змістом як національна, так і соціально-економічна.

Того ж дня, 16 (29) квітня 1918 р., коли була розігнана Центральна Рада, в Києві, на з’їзді хліборобів було обрано Павла Скоропадського гетьманом України. Німецька окупаційна влада санкціонувала державний переворот. П. Скоропадський із пафосом проголосив відновлення Української Держави (на відміну від Української Народної Республіки Центральної Ради).

З’ясовуючи суть внутрішньої і зовнішньої політики Української гетьманської держави, слід наголосити, що нова державна влада ґрунтувалася на незвичайному поєднанні монархічних, республіканських і, що особливо характерно, диктаторських засад. Гетьман наділявся широкими прерогативами: йому належало виняткове право видавати закони, призначати кабінет міністрів, керувати зовнішньою політикою та військовими справами й бути верховним суддею країни. Але ці претензії на майже необмежену владу не могли приховати того факту, що влада в Україні практично належала німцям, а не українцям.

Внутрішня політика П. Скоропадського проводилася не в останню чергу в інтересах фабрикантів, банкірів, підприємців та поміщиків. Сформований гетьманом уряд складався переважно з представників поміщицького, буржуазних класів і їхніх партій. Гетьманський кабінет міністрів очолив великий землевласник Ф. Лизогуб.

Становище селян та робітників за гетьманського режиму різко погіршилось. У селян силою відбирали майно, передане їм земельними комітетами відповідно до законодавства Центральної Ради. У липні 1918 р. було прийнято закон «Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства», згідно з яким селяни разом із худобою, возами та іншим реманентом віддавалися в розпорядження поміщиків. Організатори страйків на польових роботах підлягали тюремному ув’язненню терміном до одного року.

Гетьманський режим примусив робітників працювати більш інтенсивно. Порушувався закон про 8-годинний робочий день, виданий урядом Центральної Ради. Його тривалість на багатьох об’єктах збільшилася до 9-10, а ще на деяких – до 12 годин. Функції профспілок різко обмежувалися, їм заборонялося втручатися в питання найму та звільнення робітників. Заборона страйків, організація підприємцями локаутів стали характерною ознакою часу.

Внутрішня політика Української Держави була зорієнтована і на виконання потреб німецької адміністрації. Влітку 1918 р. в Україні склалася розгалужена система німецьких окупаційних воєнно-економічних організацій, безпосередньо зайнятих вивозом за кордон сировини та продовольства. Керівною ланкою цієї системи було «Імперське господарське бюро при німецькій делегації в Україні». Австро-угорські війська мали свої відповідні органи.

Після того, як термін підписаних із Центральною Радою економічних угод вичерпався, німці примусили гетьманський уряд підписати 10 вересня 1918 р. нову угоду. Німці отримали право на вивіз із України великої кількості хліба, насіння, великої рогатої худоби, овець, інших продуктів харчування, а також сировину – марганцевої й залізної руди, деревини, спирту, шкіри, тютюну тощо.

Слід наголосити, що за П. Скоропадського відбулося відновлення буржуазно-поміщицького, монархічного режиму в Україні, його внутрішня соціально-економічна політика стала основою для відродження буржуазно-поміщицького ладу поваленої Російської імперії. Під час Гетьманщини до Києва з Росії переїхало чимало промисловців, поміщиків, фінансистів, міністрів і генералів. Зокрема, тут знайшли притулок Пуришкевич, Рябушинський, Шульгін та ін. Вони були засновниками відповідних політичних угруповань, що мали за мету відновлення великої і неподільної Росії. Різні за політичними поглядами, ці організації об’єднувала спільна ненависть до української державності. Всі вони не визнавали незалежної України та українців як націю.

Проте в діяльності Української держави П. Скоропадського були й позитивні сторони. Насамперед вони стосуються освітньої, національно-культурної сфери. Що конкретно було зроблено гетьманським урядом у цій життєво важливій царині українського державотворення?

Порівняно з Центральною Радою гетьманський уряд проводив активнішу зовнішню політику. Якщо перша мала офіційні дипломатичні стосунки (не враховуючи тимчасовий уряд Росії) лише з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Туреччиною, то Гетьманщина обмінялася посольствами з 12 країнами. Важливого значення у зовнішньополітичній сфері діяльності Української держави набули Бесарабське та Кримське питання, проблема західноукраїнських земель Холмщини і Підляшшя.

Фактично з самого початку гетьманського перевороту стала формуватися опозиція П. Скоропадському. Влітку 1918 р. розгортається справжній повстансько-визвольний рух проти гетьманського режиму та окупаційних німецько-австрійських військ. Однією з вагомих причин майбутнього краху гетьманського режиму стала відмова українських соціалістичних партій брати участь у розбудові Української Держави. Ряд спроб П. Скоропадського залучити на свій бік ці партії та їхніх авторитетних лідерів залишилися безрезультатними.

У своєму першому програмному документі, опублікованому 26 грудня