Революція і громадянська війна в Україні

З’ясовуючи роль і місце Директорії УНР у демократичній революції, слід відзнчити на вкрай суперечливий характер її внутрішньої соціально-економічної політики. Незважаючи на прийняті законодавчі акти, що мали за мету соціальний захист трудящих мас, уряд Директорії так і не зміг втілити їх у життя.

Неспроможність розв’язати нагальні соціально-економічні проблеми і передовсім аграрне питання, характерна «отаманізація» режиму Директорії викликала проти неї суспільний опір, який невдовзі переріс у масові повстання.

Ще наприкінці листопада 1918 р. у Москві за ініціативою ЦК КП (б) У було створено маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. У своєму Маніфесті він закликав трудящих до боротьби за відновлення радянської (читай: російської) влади в Україні. Почалася певна «більшовизація» повстання. На радянський бік перейшли війська Нестора Махна, повстанська група отамана Григорьєва, отамана Терпила (Зеленого) та ін.

4 січня 1919 р. рішенням Реввійськради РРФСР був створений Український фронт на чолі з В. Антоновим-Овсієнком. Протягом січня це військо захопило Чернігів, Полтаву, Катеринослав, а 5 лютого – Київ. Січневі бої продемонстрували недієздатність армії УНР, а також виявили неспроможність Директорії знайти політичну платформу для створення міцної соціальної опори.

Яскравою сторінкою в державотворчій діяльності Директорії УНР стало проголошення 22 січня 1919 р. в Києві на Софіївській площі акту злуки між ЗУНР (Західно-Українською Народною Республікою) та УНР – об’єднання Східної та Західної частин України в єдину соборну Українську Народну Республіку.

В умовах, коли вже було цілком очевидно, що Директорія не зможе, розраховуючи на власні сили, утриматися при владі, її керівники звернулися за допомогою до Антанти, зокрема Франції, війська якої на той час розпочали інтервенцію на півдні України.

У квітні 1919 р. армія Директорії фактично було розбита і вже в травні уряд УНР переїхав до Східної Галичини. До влади в Наддніпрянській Україні прийшли народженні Росією радянські владні структури. Ще в січні 1919 р. згідно з декретом так званого Тимчасового робітничо-селянського уряду України була проголошена Українська Соціалістична Радянська Республіка. Очолив уряд УСРР Х. Г. Раковський.

В основі внутрішньої політики цього уряду лежали воєнно-комуністичні заходи, запозичені з практики Радянської Росії. Одним із найжорстокіших заходів для українського села стало впровадження, за декретом уряду УСРР від 12 квітня 1919 р., грабіжницької продовольчої розкладки. Селяни за твердими цінами мали віддавати державі весь зібраний хліб за винятком норми, необхідної для власного харчування та ведення господарства.

Навесні – влітку 1919 р. в Україні з’явилися селянські озброєні загони як відповідна реакція хліборобів на політику воєнного комунізму. Селянські виступи проходили під гаслами: «Геть Комуну!», «За Радянську владу без комуністів!».

Для придушення «куркульської контрреволюції» уряд УСРР по суті створив спеціальний Внутрішній фронт.

Вкрай негативна реакція українського села на заходи «воєнного комунізму» позбавила більшовиків соціальної опори в масах і призвела до катастрофічного падіння боєздатності їхньої армії. Це, в свою чергу, дало змогу денікінцям перейти влітку 1919 р. в активний наступ. Потрапивши у безвихідь, нав’язана Москвою влада в Україні впала.

Вивчаючи заключний період громадянської війни в Україні, потрібно звернути увагу на такі моменти. Після розгрому денікінських військ Антанта і США організували новий похід проти Радянської Росії та УСРР. Цього разу ударною силою виступила панська Польща, чия армія (за допомогою країн Антанти) стала однією з найбільших у Європі.

За дорученням С. Петлюри дипломатична місія УНР у Варшаві тривалий час вела переговори з польським урядом про формування спільного антибільшовицького фронту в Україні. І 28 квітня 1920 р. у Варшаві було укладено угоду між УНР і Польщею, за якою друга визнавала Директорію як «верховну владу УНР». Але це «визнання» коштувало Україні значних територіальних втрат. До Польщі відходила Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, частково Полісся і 7 повітів Волині.

Безперечно, що Варшавський договір був певною зрадою інтересів українського народу, адже до Польщі відходила територія площею понад 100 тис. км2 з населенням близько 10 млн осіб. Особливо велике обурення Варшавський договір викликав у Галичині, оскільки він перекреслив усю боротьбу галичан за незалежність і передав їх під владу Польщі.

Крім політичної конвенції, Варшавський договір містив ще й військову, за якою 25 квітня 1920 р. об’єднані збройні сили Польщі й УНР перейшли у наступ на позиції Червоної армії. Завдяки перевазі в силі та озброєнні, польським воякам вдалося вигнати більшовиків із майже всієї Правобережної України й 7 травня вступити до Києва. У травні 1920 р. проти нечисленної 13-ї радянської армії розпочали наступ війська Врангеля, озброєні Антантою. Врангелівці планували не лише врятувати від розгрому польську армію, а й захопити Північну Таврію, Донбас і вирушити звідти вглиб Правобережжя та з’єднатися з поляками. І після фронтального наступу від Перекопа і Чонгара Врангель захопив значну частину Північної Таврії та витіснив війська 13-ї армії на правий берег Дніпра.

Одночасне ведення війни на два фронти – проти поляків і врангелівців – було непосильним для більшовицької влади. Давалися взнаки страшенна розруха, господарська криза, а також серйозні прорахунки командування, зокрема в недооцінці військових сил противника.

Після невдалого наступу в серпні-вересні 1920 р. на Варшаву радянсько-польський фронт стабілізувався по лінії Коростень – Житомир – Бердичів. Зі свого боку керівні кола Польщі, теж не маючи достатніх сил для продовження війни, вирішили за краще підписати 12 жовтня 1920 р. в Ризі попередні умови мирного договору.

А 18 березня 1921 р. у Ризі делегації РСФРР, УСРР і Польської республіки уклали мирний договір, за яким до Польщі відійшли західноукраїнські та західнобілоруські землі. Ризький мирний договір стверджував повну суверенність кожного партнера, а отже, України та Білорусії, та зобов’язував усі сторони не чинити жодних ворожих дій проти кого-небудь з-поміж них.

Таким чином, за визнання Української Соціалістичної Радянської Республіки Польщею до неї відійшли Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся. Українські землі знову стали розмінною монетою. Доля Галичини спершу не була чітко визначена. 14 березня 1923 р. країни Антанти на конференції в Парижі ухвалили рішення про приєднання Галичини до Польщі з умовам надання їй автономних прав.

Заключною сторінкою громадянської війни став розгром червоними військами врангелівських військ, які утримували Крим та інші регіони Південної України.

Після фіаско визвольних змагань в Україні (за винятком західноукраїнських земель) утвердився окупаційний більшовицький режим. Було запроваджено жорстоку централізацію економічного і політичного життя. Центр розглядав УСРР як підлеглу Москві автономну частину Радянської Росії, а КП (б) У – як крайовий загін РКП (б). Із утвердженням більшовицької влади Україна втратила свою незалежність.

 

 

Субтельний О. Україна. Історія. Вид. третє, перероб. і доп. – К. : Либідь, 1993. – С. 425-467.

Історія України. Навчальний посібник. За ред. В. А. Смолія. – К. : Видавничий дім «Альтернативи», 1997. – С. 184-261.

Історія України. Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. Вид. 2-ге, зі змінами. – Львів: Світ, 1998. – с. 218-251.

Верстюк В. Ф. Українська Центральна Рада: Навч. посібник. – К. : 3аповіт, 1997.

Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. – Львів, 1998.

Волковинський В. Нестор Махно. Легенди і реальність. – К., 1994.

Україна у війні за державність: Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921. – К. : Україна, 1995.

Україна крізь віки: В 15 Т. -Т. 10 Українські визвольні змагання 1917-1921 рр. / О. С. Рублов, О. П. Реєнт. – К. : Альтернативи, 1999.

Українська революція і державність (1917-1920 рр.). – Кер. авт. колективу І. Л. Гошуляк. – К. : ПВ, 1998.

Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис. – К. : Либідь, 1999.

Українська соборність: ідея, досвід, проблеми: До 80-річчя Акта злуки 22 січня 1919 р. Збірник. Ред. І. Ф. Курас. – К., 1999.

Лозовий В. С. Пошук Директорією ідейно-політичних засад відновлення діяльності УНР. – Укр. іст. ж-л, № 5, 2000.