Розвиток зарубіжної психології управління на різних етапах ХХ ст.

 

Передумови виникнення психології управління як наукової дисципліни

Основні етапи розвитку психології управління

Список використаної літератури

 

 

Психологія управління – це наука, яка сформувалася і розвивається на стику двох наукових дисциплін – теорії управління і психології. Вона водночас базується на основних даних обох цих дисциплін, чим обумовлюється комплексний характер предмету психології управління і широта його змісту. У ньому переплетені власне психологічні знання із позапсихологічними уявленнями, які розкривають особливості будови і функціонування організаційних систем. Зрозуміти їх ізольовано один від одного неможливо, у зв'язку з чим є необхідним їх комплексний розгляд. Разом з тим кожна з цих сфер настільки велика, що виникають значні труднощі систематизації матеріалу, небезпеки перекосів або в бік теорії управління, або у бік її психологічних аспектів. У першому випадку втрачається психологічна специфіка, а в другому аналіз набуває абстрактно-психологічного, слабко пов’язаного з реальним управлінням характеру.

Діяльність – це основна психологічна категорія. В індивідуальній діяльності відомі сьогодні психологічні закономірності також проявляються найбільш повно, рельєфно і цілісно. Через категорію діяльності «наводяться мости» між теорією управління і психологією, стає можливою сама психологія управління як наукова дисципліна, однак разом з тим психологія управлінської діяльності є лише частиною психології управління в цілому.

Вивчення психологічних закономірностей управлінської діяльності також сполучено із принциповими труднощами. Їх суть полягає в тому, що будь-яка діяльність має дві сторони – зовнішню (спостережуван) і внутрішню (приховану від безпосереднього спостереження), об'єктивну і суб'єктивну. Перша, звичайно, розкрита набагато краще і повніше, ніж друга, однак вона не являється предметом суто психологічного вивчення, а виступає таким для теорії управління. Разом з тим без розгляду об'єктивного змісту управлінської діяльності її психологічне вивчення і розуміння є неможливим. Звідси виникає гостра проблема знаходження оптимальної пропорції, узгодження характеристик управлінської діяльності і характеристик її внутрішнього психологічного змісту. Така пропорція може бути встановлена на основі двох фундаментальних психологічних принципів. Перший – принцип єдності психіки і діяльності, відповідно до якого зовнішні і внутрішні компоненти діяльності являють собою нерозривну цілісність і повинні бути взаємозумовленими. Другий – принцип двоетапності психологічного вивчення діяльності, відповідно до якого аналіз діяльності повинен включати два етапи – аналіз її змісту і аналіз її психологічних механізмів. Перший етап пов'язаний з характеристикою об'єктивного змісту діяльності, а другий – з аналізом суб'єктивного, власне психологічного змісту. Ці принципи є на сьогодні своєрідними імперативами і задають загальну спрямованість вивчення будь-якої діяльності.

На рубежі XIX і XX вв. відбулася так звана «бюрократична революція», яка привела до формування великих ієрархічних структур управління, до поділу праці в них, до чіткого визначення функцій управління. За часом з нею збіглося виникнення теорії і психології управління як самостійної наукової дисципліни. Незважаючи на всю важливість відзначених революційних перетворень, розвиток теорії і практики управління – це насамперед еволюційний процес. Він безперервний і виступає як «рівнодійна», своєрідний вектор всіх соціально-політичних, виробничих, економічних та інших змін суспільства. Можна привести безліч прикладів такого роду впливу менш масштабних, однак значимих подій на еволюцію теорії і практики управління. Один з них – виникнення камералістики – своєрідної описової адміністративної дисципліни, яка регулює практику управління. Вона сприяла автономізації адміністрування як спеціального виду діяльності, відділенню адміністративного управління від судочинства. Надалі камералістика розділилася на науку адміністративного управління і науку адміністративного права.

Однак процес розвитку науки про управління не був плавним і безболісним, позбавленим внутрішніх протиріч. Ці протиріччя найбільш чітко виявилися саме в період, який безпосередньо передував виникненню теорії управління (середина і кінець XIX в.), хоча давали про себе знати і набагато раніше. Всі ці причини стримували виникнення і розвиток психології управління, а тому знання їх необхідне для формування правильного уявлення про історію розвитку управлінської науки Як відзначають вчені Г. Кунц і С. О'Доннел, «... представляється дивним, що найбільш плідним етапом розвитку управлінської теорії були кілька останніх десятиліть і що «... з огляду на важливість даної області можна було б очікувати більш швидкого прогресу управлінської думки ще багато років тому».

Серед головних причин даного явища слід зазначити те, що протягом століть комерційна діяльність як така не користувалася повагою. Хоча організації, які вимагають управління (насамперед комерційні), виникли дуже давно, підприємницька діяльність розглядалася як принизливе заняття. Ще А. Сміт досить презирливо висловлювався про «ділових» людей: «Це – тип людей... які зацікавлені в тому, щоб обманювати і навіть пригнічувати народ».

Інша важлива причина полягає в тому, що економічні і соціальні науки, які могли б сприяти виникненню теорії і психології управління, вивчали в основному неуправлінські аспекти діяльності підприємств і громадської організації в цілому. Сфера їх досліджень обмежувалася відповідно економічними питаннями виробництва і макросоціальними, політичними аспектами. При цьому вони зневажали вивченням питань психології управління. Слід також зазначити труднощі використання даних, отриманих у руслі багатьох інших наук, зокрема психології, для цілей оптимізації управління. Далі, протягом тривалого часу і серед керівників, і на рівні урядових організацій домінували погляди, що управління – тільки мистецтво, але аж ніяк не наука.

Отже, виникнення психології управління – це складний і суперечливий процес, у якому взаємодіють багато факторів як позитивного,