Рух за впровадження української мови в навчальних закладах України в кінці XIX - на початку ХХ століття

Друга група являє діловодну документацію місцевих громадських і просвітніх організацій, відомих українських діячів: статути, меморіали, резолюції, відозви, звіти, заяви, привітання, парламентські промови, бесіди, реферати, анкети, інтерпеляції, петиції, доповідні записки та інше, що стосуються українізації навчальних закладів. Ці матеріали розкривають ставлення до українського питання з боку населення України, дають змогу виявити щирість домагань українців та їх невідкладність, дозволяють виділити головні напрямки діяльності товариств, найяскравіших представників українського населення, найбільш дієві форми та методи боротьби за освіту українською мовою.

Третя група – це судово-слідчі справи щодо борців за введення української мови в школи: листування між центральними та місцевими слідчими органами стосовно питання, з губернаторами, Міністерством внутрішніх справ, а також рішення суду, обвинувальні акти та інші матеріали свідомих українців. Перелічені документи багаті статистичними даними щодо руху за впровадження української мови в навчальних закладах України в зазначений період, передають напруження тогочасної ситуації навколо українського питання. 

До четвертої групи джерел належать літературні твори сучасників подій, спогади, які містять у собі значний фактичний матеріал про українізацію навчання, висвітлюють ставлення до боротьби за рідномовне шкільництво найяскравіших представників української інтелігенції.

П’яту групу складають епістолярні твори сучасників подій, у яких є багато заборонених для громадськості фактів з історії становлення україномовної освіти в Україні.

Шоста група представлена матеріалами періодичної преси (“Киевская старина”, “Рідний край”, “Громадська думка” (з 1906 р. – “Рада”), “Літературно-науковий вісник”, “Украинская жизнь”, “Зоря”, “Світло”, “Діло”, “Учитель”, “Руслан”, “Наша школа” та інші), які яскраво ілюстрували хід проведення українізації навчальних закладів на регіональному рівні, ставлення до процесу з боку влади, освітян, молоді, селян та ін.

До сьомої групи відносимо статистичні матеріали (стосовно кількості українського населення, україномовних навчальних закладів, педагогів-українців, шкільної літератури українською мовою і т.ін.), що містяться в довідниках, збірниках, енциклопедичних словниках, пресі, працях діячів – сучасників подій.

Такий поділ виправданий самою природою діяльності українських організацій і окремих українців, різницею цільових настанов, прийомів і способів у справі розбудови рідномовного шкільництва. 

Загалом для висвітлення теми даної дисертаційної роботи в бібліотеках та архівах країни накопичений багатий фактичний матеріал, критичний підхід до якого дає змогу відтворити реальну картину процесу українізації освіти в Україні досліджуваного періоду.

Теоретико-методологічною базою дисертаційного дослідження є принципи історизму, об’єктивності, системності та комплексності, розвитку та плюралізму, які сприяли вивченню історичних явищ і процесів з діалектичних позицій, об’єктивно, комплексно, як системне ціле, у розвитку, багатогранно; й методи: діалектичний, синхроністичний, проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, статистичний, описовий, логічно-аналітичний, що в свою чергу допомогли описати події у чіткій послідовності і логічній завершеності, використати дані статистики.

У другому розділі дисертації – “Зародження руху за українізацію освіти в Україні” – досліджено становище та умови розвитку україномовної освіти в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.; проаналізовано національно-мовну політику урядових кіл Російської імперії та Австро-Угорщини в сфері освіти, оцінено її негативний вплив на подальший розвиток населення України; визначено причини виникнення руху за впровадження української мови в навчальних закладах; простежено й охарактеризовано процес боротьби за україномовну освіту в Україні, висвітлено її форми та методи, особливості й спільні риси на західних землях і на Наддніпрянщині, чинники, які перешкоджали і допомагали процесу; розроблено періодизацію процесу руху за освіту рідною мовою; встановлено результати українізації навчання на різних етапах.

У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. однією з головних проблем українців було навчання нерідною мовою. Велику роль у знищенні й денаціоналізації української освіти відіграли російський та австро-угорський уряди, які надавали підтримку мовам пануючих націй. Українська мова, особливо у Наддніпрянській Україні, зазнавала гонінь і переслідувань (у 1905-1914 рр. не було відкрито жодної школи з українською мовою навчання). Така політика призвела до зниження освітнього і культурного рівня українського народу (у 1897 р. на 100 чоловік українського населення Наддніпрянщини було лише 13 письменних!), його повільного розчинення як нації. 

Наприкінці ХІХ ст. М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Грушевський, Б.Грінченко та інші свідомі українці все більшу увагу в своїх роботах стали приділяти проблемі україномовної освіти. Потяг українського населення до відновлення прав рідної мови був пов’язаний з ростом національної самосвідомості українців наприкінці ХІХ ст., розповсюдженням української літератури, преси, виникненням просвітніх і громадських організацій, які займалися українізаційною пропагандою серед населення. Ці фактори, разом із жорсткою асиміляторською політикою урядів, спричинили в кінці ХІХ ст. появу руху за впровадження української мови в навчальних закладах України.

У дисертації підкреслено, що процес розбудови системи україномовної освіти розпочався на території Наддніпрянської України, однак західноукраїнське населення, яке мало ширшу свободу слова й думки, досягло на шляху відновлення прав своєї мови більших перемог. Провідником боротьби за рідномовну освіту в Україні виступила інтелігенція. Особливе значення для становлення й розвитку руху мали революційні події 1905-1907 рр. у Російській імперії. Боротьба українців за відновлення своїх прав на обох частинах роз’єднаної держави переживала своє піднесення.

У ході боротьби за україномовну освіту на Наддніпрянщині можна виділити 3 етапи: 1) кінець ХІХ ст. – 1905 р. – період, коли питання українізації освіти стало основним у роботі українських педагогів, громадських та просвітніх товариств, партій, молоді. Відбуваються перші спроби впровадити рідну мову в навчальний процес; 2) 1905-1907 рр.