Рух за впровадження української мови в навчальних закладах України в кінці XIX - на початку ХХ століття

У Західній Україні, яка не була територіально цілісною, рух за впровадження рідної мови в систему навчання проходив у різних частинах західноукраїнських земель неоднаково. Змагання за рідномовну освіту найяскравіше проявилося в Галичині, як самій розвиненій території регіону, появі боротьби сприяло українсько-польське протистояння. У даному процесі можна виділити 3 періоди: 1) 80-ті рр. ХІХ ст. – 90-ті рр. ХІХ ст. – зародження та розгортання руху в Галичині; 2) 1900-1910 рр. – масова національна боротьба, здобутки галичан; 1910-1917 рр. – спад та згортання руху. Боротьба населення Буковини не була такою завзятою: наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. на відміну від Галичини в краї для української школи склалися набагато сприятливіші обставини. У русі буковинців за навчання українською мовою автор виділяє 3 етапи: 80-ті – 90-ті рр. ХІХ ст. – зародження руху; початок ХХ ст. – розгортання боротьби, своєрідне відродження української національної школи на Буковині; 1914-1918 рр. – занепад українського шкільництва. Особливі успіхи були досягнуті в справі українізації початкової освіти. У Закарпатті взагалі рух мав досить незначні прояви, чому сприяло багатовікове відокремлення цієї території від інших українських земель, а також політичний, соціально-економічний, географічний, етнокультурний та етнічний чинники. Основним гальмом у розвитку національної освіти стала майже повна відсутність української інтелігенції, її неосвіченість, слабкість, відсутність національних устремлінь. 

Особливістю процесу на західноукраїнських територіях було те, що у русі брали участь усі верстви українського населення, перевага надавалася практичним, а не агітаційним методам боротьби. Консолідації українців в їх домаганнях визнання належного статусу української мови сприяло перебування населення під впливом таких високодисциплінованих народів, як німці та чехи. Крім того, українці виступали за права живої народної мови, якою вони спілкувалися і вдома, і в офіційних установах. Типовою рисою руху за націоналізацію освіти на західноукраїнських землях стало те, що він мав офіційний, лояльний до віденського уряду характер. Виступи населення у Західній Україні були більш масовими, тривалими, організованими.

У дисертації зазначено, що у результаті того, що рух за українізацію освіти йшов у поєднанні з національним рухом, завдяки чому набував вторинного значення поряд із вимогами свободи, незалежності і т.д., українці не підтримували належних зв’язків один з одним, досить часто припускалися помилок і прорахунків у методах і засобах ведення руху, переоцінювали свої сили, процес не досяг планованого результату. Однак поява боротьби, її здобутки дали змогу українському народові зберегти рідну мову для нащадків, вберегти націю від краху.

У третьому розділі – “Інтелігенція Наддніпрянщини в русі за впровадження української мови в навчальних закладах” – висвітлено діяльність українських органів державної влади та місцевого самоврядування, громадських і просвітніх організацій, педагогічних колективів навчальних закладів, окремих діячів щодо впровадження рідної мови в освітніх установах Наддніпрянської України зазначеного періоду; проаналізовано ставлення різних категорій населення, культурно-освітніх та громадських установ до українізації навчання на цих землях; показано внесок найвидатніших діячів національної школи в розробку теоретичних основ і практику розбудови рідного шкільництва.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. питання освіти рідною мовою стало важливим моментом у діяльності земств, міських дум, українських партій, громад, “Просвіт”, педагогічних колективів навчальних закладів та інших організацій. Члени цих товариств зверталися до уряду, місцевої влади з проханнями дозволити викладати в навчальних закладах Наддніпрянщини українською мовою, надавали грошову допомогу українським закладам освіти, займалися виданням рідномовної літератури, підготовкою кадрів, організацією тимчасових курсів для вчителів з української мови, відкриттям україномовних навчальних закладів. Однак у більшості випадків усі спроби допомогти українській справі закінчувалися поразкою.

Автор дослідження підкреслює, що особливо виділилися своєю активною працею на шляху впровадження рідного слова в шкільний процес Чернігівське, Херсонське, Полтавське губернські земства, Одеська, Полтавська, Харківська й Київська міські думи, чернігівська й харківська громади, Катеринославська, Київська, Кам’янець-Подільська, Одеська, Миколаївська, Чернігівська й Житомирська “Просвіти”, педагогічні колективи Харкова, Києва, Полтави, Чернігова, Житомира та інших міст. Активно боролися за освіту українською мовою І. Шраг, Б. Грінченко, М. Аркас, М. Грушевський, С. і О. Русови, С. Єфремов, М. Сумцов та ін. Справу україномовного навчання підтримали просвітницькі організації: Санкт-Петербурзький комітет грамотності, Київське та Харківське товариство розповсюдження грамоти серед народу. Негативне ставлення до насильницької русифікації та бажання мати школу з українською мовою навчання висловили РУП, УНП, УДП, УРП та ін.

Преса була легальною трибуною пропаганди національних ідей свідомих діячів того часу. Періодичні видання “Киевская старина”, “Рідний край”, “Громадська думка” (з 1906 р. – “Рада”), “Украинский вестник”, “Украинская жизнь”, “Світло” та інші відіграли найактивнішу роль у розробці теоретичних основ української національної школи та освіти.

Найбільш дієвою стала робота українців щодо розбудови україномовного навчання в Державній Думі