Шляхи формування вправної комунікації вчителя-словесника в системі професійного розвитку педагогів

Ці та інші типи діяльності можуть трансформуватись один в інший, супроводжувати інші типи тощо.

МД, як і будь-яка інша діяльність, має мотиви, мету (цілі), специфічні дії та операції. Водночас, МД – це певна абстракція, не зіставна з іншими видами діяльності, наприклад, працею або ж грою, оскільки обслуговує всі види діяльності і є складовою кожного.

МД як спілкування із застосуванням засобів мовного коду є одним із виявів знакової діяльності людей і її основним видом, який логічно й генетично передує решті її видів.

Важливою теоретичною проблемою є співвідношення мовленнєвої діяльності та діяльності спілкування. Оскільки МД – це спеціалізоване використання мовлення, то в такому сенсі – це елемент діяльності спілкування.

Мовленнєве спілкування – це передусім соціальна взаємодія, оскільки, як зазначають сучасні російські психолінгвісти Ю. Сорокін, Є. Тарасов і О. Шахнарович, у нього люди вступають не для того, щоб обмінятися інформацією – це завжди лише засіб для досягнення іншої, немовленнєвої мети, яка може і не усвідомлюватися комунікантами... У повсякденній свідомості, що актуалізується в спілкуванні, відображаються соціальні відносини (національні, класові, групові, трудові, міжособистісні та ін).

Типологія спілкування. Існує кілька типологій спілкування за різними критеріями:

За участю чи неучастю мови (мовного коду) : вербальне (словесне, від лат. vегbum – слово) або невербальне спілкування. До засобів невербального спілкування належать міміка, жести, постава, тип одягу, зачіска а також інтонація, тембр голосу тощо.

За формою реалізації засобів мовного коду: усне спілкування (сприяє швидкому реагуванню сторін, що спілкуються, передає всі нюанси розмови) ; письмове (більш формалізоване, може бути розірване в часі й просторі (наприклад, листування)) ; співрозмовниками можуть бути незнайомі люди (наприклад, художня комунікація, ділове спілкування тощо) ; друковане (характеризується уніфікаційними особливостями). Окремо виділяти його запропонував представник Празького лінгвістичного гуртка (20-30-ті роки XX ст.) чеський мовознавець Йожеф Вахек (1909-1996).

За темою спілкування: політичне, наукове, побутове, релігійне (теїстичне), філософське, навчально-педагогічне, виховне та ін. Теми, які порушуються у спілкуванні, мають вплив на його перебіг.

За метою спілкування: ділове спілкування (переслідує конкретну предметну або інформаційну мету) ; розважальне (проведення часу у спілкуванні).

За мірою офіційності: офіційне спілкування (відбувається у формальних комунікативних ситуаціях: начальник – підлеглий, колега – колега, покупець – продавець тощо) ; неофіційне (відбувається у неформальних комунікативних ситуаціях, без необхідності обов'язкового підтримання статусних норм комунікації – це спілкування друзів, приятелів, закоханих тощо).

За мірою контрольованості: формальне спілкування (відбувається в офіційних ситуаціях, які контролюються і регламентуються (наприклад, переговори)) ; неформальне (відбувається у ситуаціях з невимушеністю розмови (бесіда друзів)).

За кількістю співрозмовників: внутрішнє (комунікант спілкується сам із собою) ; міжособистісне (спілкуються двоє) ; комунікація в межах малої мовної групи (3-5 комунікантів) ; публічне (20-30 і більше). Його різновиди: активний промовець і пасивна аудиторія; учасники, пов'язані спільним виконанням обов'язків – ієрархічна комунікація; масова комунікація (1000 і більше учасників). Пов'язана зі спілкуванням за допомогою газет, журналів, телебачення, радіо, Інтернету тощо; міжнародна та міжкультурна комунікації (відбувається між представниками різних етносів, народів, рас тощо. Однією з її форм є телевізійні мости, учасниками яких можуть бути мільйони глядачів і слухачів).

За соціальними чинниками: особистісно зорієнтоване (скероване на встановлення особистісних стосунків, передусім духовних, товариських) і соціально зорієнтоване (скероване на встановлення статусних, рольових, ієрархічних тощо стосунків, наприклад, начальник – підлеглий).

За формою спілкування: закрите спілкування (спілкування, за якого зміст розмови перебуває ніби на задньому плані, а на передньому – сам процес спілкування, його форма і правила (світське спілкування, розмови на загальні теми)) ; відкрите (у ньому порушуються будь-які теми, висловлюється власна точка зору (ділова розмова, розмова друзів, закоханих)) ; змішане спілкування (має в собі елементи обох типів спілкування: викладач – студент, лікар – пацієнт тощо).

За свободою вибору партнера: ініціативне спілкування (співбесідники мають змогу вибирати своїх партнерів по комунікації, уникати спілкування з неприємними людьми) ; вимушене спілкування (людина вступає у нього незалежно від своїх бажань (розмова з начальником)).

За скерованістю стосовно адресанта, адресата і об'єкта комунікації: активна гетерокомунікація (мовець і адресат є одночасно суб'єктом щодо себе і суб'єктом щодо іншого та об'єктом щодо себе та об'єктом щодо іншого; це звичайна діалогова система) ; аутокомунікація, або інтрасуб'єктивна квазікомунікація (суб'єкт одночасно є адресантом і адресатом (внутрішній діалог), тобто є об'єктом щодо себе безпосередньо) ; пасивна псевдоадресація (суб'єкт має фіктивного адресата, репрезентуючи природну знаковість) ; і псевдомовлення (суб'єкт є псевдомовцем в акті простих фізичних дій). Разом з тим, факт відсутності конкретного адресата не завжди перетворює описову ситуацію на квазімовленнєвий акт, оскільки потребує активної роботи читача; псевдоспілкування («розмови» з тваринами, рослинами, неживими об'єктами тощо).

За тривалістю: постійне (переважає у колективах і сім'ях) ; періодичне (у випадку кількаразових зустрічей, наприклад, з лікарем) ; короткотривале (спілкування з супутниками в транспорті, в черзі) ; довготривале (з друзями тощо).

У межах соціальної психології виділяють типи спілкування з урахуванням соціальних характеристик його учасників. Ними можуть бути: індивіди (І), соціальні групи (Г)  (множини людей зі спільними соціальними ознаками: сім'я, родичі, друзі тощо) і масові сукупності людей (М)  (множини випадково зібраних людей: натовп, пасажири транспорту тощо). Види комунікативної діяльності, активними суб'єктами котрих виступають І або Г, або М, називають мікрокомунікацією, мідікомунікацією, макрокомунікацією. У межах цих типів комунікації спілкування може виявлятись як наслідування (н), діалог (д), управління (у).

Знання комунікативних законів та вміння використовувати їх, а якщо необхідно – протистояти їм – важлива складова комунікативної компетенції кожної освіченої людини.

Важливим у процесі формування вправної комунікації є володіння основами таких наук: риторики, красномовства, ораторського мистецтва, психолінгвістики, акмеології, логіки і, зрештою, частково філософії.

Дотримання основних принципів спілкування і буде ключем до вправного (ефективного) спілкування.

Принципи спілкування:

1. Принцип доступності (короткі, зрозумілі речення тощо).

2. Принцип емоційності.

3. Принцип толерантності.

4. Діалогічність (зближення оратора із аудиторією).

5. Використання вербальних, невербальних засобів спілкування.

6. Принцип акцентування.

7. Організації дискусій.

8. Імпровізаційність.

9. Використання гумору.

10. Компетентність.

Як висновок, вправна комунікація є основою успіху мовної особистості в соціумі.