Сім’я як найважливіша соціальна інституція відтворення населення

життя. За твердженням Ю. Корчак-Чепурківського, у 1925 р. загальний коефіцієнт розлучуваності в Україні був один із найвищих у світі і дорівнював 1, 75‰. У 1929 р. цей коефіці- єнт становив уже 2, 5‰. Ініціаторами розлучення у більшості випадків були чоловіки; спостерігалась висока питома вага розлучень після короткого за тривалістю шлюбу та розлучень за наявності в сім’ї дітей. Саме в цей період в Україні було закладено основи моделі матримоніальної поведінки, для якої характерна нестабільність шлюбів, високий ризик розлучення, у тому числі при наявності спільних дітей. ISSN 2072-9480. Демографія та соціальна економіка, 2014, № 2 (22) 81 Розлучення в Україні в демографічному вимірі: минуле і сучасність З середини 1930-х років, мірою того як змінювалось суспільне життя на прин- ципах посилення тоталітаризму, держава перейшла до методів жорсткого контролю над усіма сторонами життя людини, у тому числі й у сфері приватного, сімейного життя. На законодавчому рівні було введено значні обмеження свободи розлучень, ускладнена їх процедура, що призвело до значного скорочення їх кількості. Відпо- відно, показники офіційної статистики покращились, однак протиріччя розвитку сім’ї та шлюбу, об’єктивно обумовлені індустріалізацією і широким залученням жінок до суспільного виробництва, не були вирішені. Глибокий слід в ментальності українського народу залишили соціально-демографічні катастрофи та війни, через які пройшло українське суспільство у 1930-1940-і роки, що деформувало не тільки статево-вікову структуру населення, а й ієрархію життєвих цінностей, місце в них шлюбу і батьківства [6, c. 362-364]. Досягнення гендерної рівності у сфері праці, освіти, що, безумовно, мали місце, не супроводжувались змінами у сімейних стосунках – розподіл обов’язків і система лідерства у сім’ї залишались традиційними. Саме тому вже у 1950-х роках, незважаючи на законодавчі обмеження, кількість розлучень в Україні почала повільно зростати, але після значного спрощення процедури розлучення у 1965 р. (Указ Президії Верхов- ної Ради СРСР від 10 грудня 1965 р. «Про деякі зміни порядку розгляду в судах справ про розірвання шлюбу») відбувся «стрибок» показників розлучуваності населення: у 1965 р. було зареєстровано 77781 розлучень (1, 7‰), а у 1966 р. – 140877 (3, 1‰), тобто майже вдвічі більше. У наступні роки простежувалась чітка тенденція до зростання рівня розлучуваності, хоча в окремі роки і було деяке її зниження. У 1970-1980-х роках рівень розлучуваності населення України був одним із найвищих у Європі. У цей період, за даними Л. Чуйко, ініціаторами розлучення у більшості випадків були дружини, а причинами розірвання шлюбу найчастіше було зловживання чоловіка алкоголем і, на другому місці, – несумісність характерів. Щодо розподілу розлучень за тривалістю розірваних шлюбів, то простежувалась тенденція до зростання кількості розлучень з невеликою тривалістю шлюбу – до 5 років, що можна пояснити значним поширенням на той час ранніх шлюбів, в яких досить часто молоді люди ще не були достатньо соціально зрілими для подружнього життя. Також зростала питома вага розірваних шлюбів з тривалістю понад 20 років. Із набуттям Україною незалежності та зміною соціально-економічної моделі організації соціуму умови життєдіяльності української сім’ї якісно змінились; були створені умови для її модернізації на основі постіндустріальних принципів розвитку (принципів другого демографічного переходу), у тому числі деформалізації норм і правил, їх плюралізації. Разом з тим країна успадкувала профіль шлюбно-сімейних процесів, що склався у попередні роки, і це значною мірою вплинуло на розвиток української сім’ї. Україна залишається у групі країн Європи з найвищими показниками розлучуваності населення, вищий її рівень реєструється лише у Росії, схожі показники у Бєларусі та Молдові. Однак слід зазначити, що високі показники розлучуваності українського населення є певною мірою наслідком високого рівня шлюбності, що треба враховувати в першу чергу при здійсненні міжнародних порівнянь. За показником несталості шлюбу (співвідношення кількості зареєстрованих шлюбів і розлучень) Україна перебуває на середньоєвропейському рівні. У перше десятиліття незалежності України – у 1990-ті роки – рівень розлучуваності підвищився, сягнувши пікових значень у 1992-1993 рр. (4, 2-4, 3‰), що було обумовлено загостренням проблем сім’ї, дезадаптацією населення в умовах гострої трансформаційної кризи. У наступні роки спостерігалась тенденція до зменшення кількості розлучень, хоча і з певними річними коливаннями: після підвищення по- казників у 2000 році у 2001-2004 роках вони знизились, у 2005 р. загальний коефіцієнт розлучуваності знову підвищився і становив 3, 9‰, у 2006 і 2007 рр. – 3, 8‰, у 2008 р. – 3, 6‰, 2009 р. – 3, 2‰, і це найнижче його значення з 1975 року. В цілому тренд змін загального коефіцієнта розлучуваності демонструє позитивну тенденцію до зниження. З середини 2010 року процедура реєстрації розлучень була змінена відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» від 1 липня 2010 р. № 2398-VI, тому коректних даних за цей рік ми не маємо. У 2011 р. кількість розлучень збільшилась, у тому числі у розрахунку на 1000 населення, до 4, 0‰ (що частково може бути обумовлено оформленням розлучень, що відбулись у попередньому році), у 2012 р. – 3, 7‰, 2013 р. – 3, 6‰. Загальний коефіцієнт розлучуваності дає лише поверхову, найбільш загальну характеристику цього процесу, оскільки не враховує шлюбний склад населення. Найбільш інформативним є спеціальний коефіцієнт розлучуваності, що розраховується на матеріалах перепису населення як зіставлення кількості розлучень, зареєстрованих у роках, що межують з переписом, з