Склад учасників та правове становище у господарському процесі

 

Прокурор

 

Порушення принципу рівності учасників процесу ще до недавнього часу було пов’язано з участю в арбітражному процесі прокурора. Прокурор користувався пільгами на стадії перегляду в порядку нагляду (ч. 1 ст. 104 АПК України). За умов відсутності апеляційної та касаційної стадії процесу прокурори були єдиними учасниками процесу, яким надавалося право принести протест (ч. 3 ст. 29, ч. ч. 3-5 ст. 91 АПК України). Лише Генеральний прокурор України і його заступникам, поряд з Головою Вищого арбітражного суду, могли внести протест у президію Вищого арбітражного суду на постанову, прийняту судовою колегією Вищого арбітражного суду з господарських спорів (ч. 1 ст. 97 АПК України). Крім того, Генеральний прокурор мав право внести протест на постанови самої президії – до пленуму Вищого арбітражного суду (ч. 1 ст. 99 АПК України). Привілеї прокурорів не обмежувалися стадією перегляду в порядку нагляду. На прокурорів, Рахункову палату та Антимонопольний комітет з його територіальними відділеннями, не поширювався обов’язковий доарбітражний порядок врегулювання спорів (ч. 4 ст. 5 АПК України).

Після скасування інституту перегляду в порядку нагляду і запровадження стадій апеляції і касації були скасовані майже всі привілеї прокуратури в господарському процесі. Винятком є необов’язкове дотримання прокурором порядку досудового врегулювання господарського спору (ч. 4 ст. 5 ГПК України). Однак, зі звуженням сфери застосування обов’язкового досудового врегулювання спорів, практичне значення цього привілею прокуратури різко зменшилося.

 

Інші особи, які беруть участь у процесі

 

Відповідно до роз’яснення Вищого арбітражного суду до “інших осіб, які беруть участь у процесі” належать “... зокрема, судові експерти, перекладачі, посадові особи чи інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи (ст. 18 АПК України) ” (п. 1. 1. Роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України від 25 лютого 1992 р. № 01-6/244).

Права посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів (далі – посадових осіб) визначає ст. 30 ГПК України, а права експерта – ст. 31 і Закон України “Про судову експертизу” від 25 лютого 1994 р. № 4038-XII (далі – Закон про судову експертизу). Перелік прав перекладача як учасника господарського процесу чинне законодавство взагалі не встановлює. Посадові особи й експерти (оскільки це необхідно для надання висновку) мають право знайомитися з матеріалами справи і брати участь в огляді та дослідженні доказів (ч. 1 ст. 30 і ч. 4 ст. 31 ГПК України). Крім того, посадові особи користуються правом подавати докази і давати пояснення, а експерт – просити господарський суд надати йому додаткові матеріали. Порівняння переліку і значення цих прав не дозволяє визнати їх рівними правам сторін і третіх осіб. Всі права посадових осіб і експерта в господарському процесі мають службовий характер. Вони надаються лише для того, щоб посадові особи і експерти могли виконувати свої функції в процесі, в якому вони не мають юридичного інтересу. Ці функції для посадових осіб полягають у тому, щоб сповістити знані їм відомості та обставини по справі (ч. 2 ст. 30 АПК України), а для експертів – у тому, щоб дати мотивований висновок щодо поставлених йому питань, які потребують спеціальних знань матеріальних об’єктів, явищ і процесів (ч. 3 ст. 31 ГПК України, ст. 1 Закону про судову експертизу). Отже, рівності між правами сторін, з одного боку, і правами посадових осіб чи експертів – з іншого, не може і не має бути. Проте, ст. 4-2 ГПК України передбачає рівність всіх учасників процесу, тобто винятків з цього принципу не встановлює.

Виходом з цієї ситуації є чітке окреслення кола учасників господарського процесу. Наприклад, ст. 98 ЦПК України (в редакції від 21. 06. 2001 р.) містить наступний перелік осіб, які беруть участь в справі: “... сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб, прокурор, органи державної влади та місцевого самоврядування у передбачених цим Кодексом випадках, особи, які за законом діють на захист прав і свобод інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи у справах окремого провадження та справах, що виникають з адміністративно-правових відносин”.

Як бачимо, про експерта тут не згадано, як і про свідка (приблизного цивільно-процесуального аналога господарсько-процесуальної посадової особи). Проте, згадано про представників сторін та третіх осіб, про яких чомусь не йдеться в ст. 18 ГПК України і вище зазначеному роз’ясненні Вищого арбітражного суду України. Таким чином, перелік осіб, які беруть участь у справі, в ст. 98 ЦПК України є більш повним і точним, ніж перелік учасників судового процесу, закріплений в ст. 18 ГПК України.

В цілому ж учасники українського господарського процесу наділені хоч і не однаковими, але рівними правами. Еволюція принципу рівності сторін в господарському процесі призвела до його послідовного закріплення в конкретних нормах права.

Особи, які не є учасниками господарського процесу

 

Розділ 5 ГПК України містить права і обов’язки власне учасників процесу. Поряд з цим рішення чи постанова суду може встановити права і обов’язки осіб, яких не було залучено до участі в справі. Частина 2 ст. 107 ГПК України передбачає право таких осіб на касаційне оскарження рішення чи постанови. Зазначені особи (незважаючи на те, що не є учасниками господарського процесу у вузькому значенні цього слова) наділені окремими правами на стадії касації. Зокрема, їм надсилається копія відзиву (ст. 111-2 ГПК України), ухвала про прийняття касаційної скарги до провадження суду, в якій вони повідомляються про час і місце розгляду скарги (ст. 111-4 ГПК України). Також їм надано право відмовитися від касаційної скарги (ст. 111-6 ГПК України). Іншими словами, на стадії касації ці особи мають рівні з учасниками процесу права.

Однак принцип рівності не додержується на стадії апеляційного оскарження. Сторони, які не брали участі в процесі (права та обов’язки яких, тим не менше, встановлені судом) не вправі подати апеляційну скаргу. Таке упущення законодавця пов’язане з тим, що апеляційному оскарженню підлягають лише рішення, які не вступили в законну силу. Про такі рішення особи, які не є учасниками процесу, зазвичай, нічого не знають. Щоправда, вони можуть одержати листа від державного виконавця з пропозицією добровільно виконати рішення. Це, в свою чергу, означатиме, що рішення вступило в законну силу, а отже, такій особі залишається лише один засіб захисту – касаційна скарга. Відповідно, законодавець не вважає за потрібне спеціально встановити право зазначених осіб на подання апеляційної скарги. І все ж, можливі випадки, коли особа, яка не є учасником процесу, довідалася про порушення своїх прав після ухвалення рішення, але ще до того, як воно вступило в законну силу. При цьому така особа має наділятися правом подання апеляційної скарги. Цього вимагає принцип рівності, за яким всі сторони, права і обов’язки яких встановлюються судом, повинні мати рівні права.

 

 

Підсумовуючи викладене, можна зробити такі висновки; що арбітражний суд сприяє економічним перетворенням в державі, формуванню конкурентноспроможного середовища для суб’єктів господарювання та усіх форм власності, врегульовує господарські спори згідно законам і підзаконним актам. Також спрямовує дії господарюючих суб’єктів у правове русло. При розгляді справ арбітражні суди вживають певні заходи, приймають на професійному рівні рішення і не припускаються помилок. Ще хочеться доповнити, що високу оцінку роботи арбітражних судів України дав Президент. Він наголосив, що суди в умовах зіткнення інтересів різних суб’єктів господарювання спроможні притаманними їм методами поєднувати інтереси кожного з них з державними інтересами.

Це висловлення ми розцінюємо не лише як підсумок діяльності, а, насамперед, як програмне положення на перспективу.

 

 

Арбітражний процесуальний кодекс України. Харків, 1995, стор. 3-4.

Закон України про арбітражний суд. Харків, 1991.

Юридичний журнал “Право України” №3, 1998, стор. 20-22.

Юридичний журнал “Право України” №6, 1999, стор. 3-4.