Складнощі процесу українізації в середовищі міських етнічних громад Донбасу

У статті розглянуті особливості українізації Донбасу. Проаналізовано регіональні умови цього процесу і суперечності які виникали під його впливом в середовищі міських етнічних громад регіону. Проаналізовано процес створення в Донбасі місцевих установ ЦКНМ. Зроблено спробу виявити і проаналізувати основні складності зазначених процесів.

Ключові слова: ЦКНМ, Донбас, українізація, національні меншини.

Piter Demyanchuk

DIFFICULTIES OF UKRANIANIZATION OF DONBASS URBAN ETHNIC COMMUNITIES

The article describes the features of Ukrainianization of Donbass. Analyzed regional conditions of this process and the contradictions that arose among the local ethnic communities. Also has been analyzed process of creating local institutions of TSKNM in the Donbass and was made an attempt to identify and analyze the key challenges of these processes.

Keywords: TSKNM, Donbass, ukrainization national minorities.

 

Післявоєнна розруха, різного роду епідемії, житлова й економічна кризи були ціною перемоги більшовиків у військових протистояннях попередніх років. Складність повоєнної ситуації яскраво простежувалась в регіонах. У Донбасі, як в найрозвиненішій частині України, рівень зарплат та інфляції не давав можливості для більшості місцевого населення забезпечити свої мінімальні потреби. Значна частина шахтарів та металургів проживала в умовах антисані- тарії «бараків» та землянок. Постійні конфлікти на побутовому, соціально-економічному та етнонаціональному ґрунті стали звичним явищем.

У 1921-1922 рр. страждаючи від голоду, частина німців, поляків, євреїв та ін. почали систематично отримувати допомогу від Німеччини, Польщі та діаспор із інших країн Заходу. Такий розвиток подій підривав міжнародний авторитет СРСР. Органи держбезпеки УСРР постійно відстежували фінансові перекази із з-за кордону. Після завершення голоду її обсяги збільшились, що насторожувало радянську владу. Нацменшини використовували ці кошти в цей час переважно для утримання власних національних шкіл та громадських організацій, що було розцінена радянською владою як загроза. Була створена реальна альтернатива радянським культурно-освітнім установам, що разом із досі існуючим впливом клерикальних кіл створювало значні проблеми для радянської агітації та намагань трансформувати традиційний спосіб життя цих громад.  

Такий розвиток подій змушував радянське керівництво скорегувати взятий раніше політичний курс. Зміни були започатковані спершу в економіці. Із запровадженням в 1921 р. непу поволі почала відроджуватись промисловість та торгівля. На черзі була культурно-освітня сфера. Їй надавалось вагоме значення. В своїй доповіді «Союз працівників просвітництва та мистецтв та нові форми профспілкового руху» завідуючий Губпрофобром Донецької губернії Равич- Щербо наголошував на тому, що культурна контрреволюція навіть небезпечніша ніж військова, оскільки остання діє відкрито, а перша – непомітно. Тому за допомогою новостворюваної «радянської культури» планувалось знешкодити вплив клерикальних кіл та інтелігенції, консолідувати і залучити широкі кола поліетнічного суспільства до побудови соціалізму.

В Україні новий політичний курс був названий українізацією. В ході його практичного втілення планувалось запровадити українську мову в державних установах, закладах освіти та культури УРСР з одночасним забезпеченням прав нацменшин. Фактично українізація передбачала реформування за національним принципом діловодства та культурно-освітньої сфери УРСР. Практичне втілення цих планів було запроваджене із прийняттям 1 серпня 1923 р. декрету «Про українізацію радапарату». Партійне керівництво планувало форсованими темпами – протягом 1 року, українізувати весь радапарат України. Такі плани було важко втілити в життя.

У протоколі (який не підлягав розголошенню) засідання комісії Раднаркому «По проведенню в радянському порядку директив ХІІ партійного з'їзду по національному питанні» від 3-го липня 1923 р. зазначалось, що відповідно до попереднього підрахунку в радянських установах України нараховувалось близько 75 000-80 000 працівників, з них близько 50 000 осіб не володіли українською мовою. В цей же час в радапараті Донецької губернії працювало 5449 осіб, при чому 60% були українцями (однак лише 48% з них володіли українською мовою на достатньому рівні). Виходячи з цього місцеві чиновники звітували про неможливість швидкого переходу радапарату губернії на українську мову. Тому дата остаточного завершення цього процесу періодично переносилась все далі та далі в майбутнє. Частково це було пов'язано із відсутністю необхідного обсягу фінансування та складнощами в процесі створення системи держустанов по роботі із нацменшинами.

Після з'їзду Раднацмену у 1922 р. в Донецькій губернії були сформовані 2 татарські, німецька та єврейська секції. Причому більше ніж в Донецькій губернії – 4 секції, працювало лише в Одеській губернії (5 секцій) [Таблиця №1]. Спершу їх діяльність була направлена на загальне соціальне виховання нацменшин.

 

Таблиця №1 

Кількість національних секцій в УСРР станом на квітень 1922 р. 

 

У жовтні 1924 р. було утворено Центральну комісію національних меншин при ВУЦВК. Цей орган мав сприяти «розвиткові та укріпленню мирного співробітництва всіх національностей, котрі проживали на території УСРР, а також сприяти їх матеріальному та культурному розвиткові». Комісія керувала роботою національних бюро при всіх окрвиконкомах, які здійснювали національну політику на місцях.

Спершу діяльність ЦКНМ проводилась у напрямках: забезпечення правового становища населення нацменшин та залучення працюючої його частини до радянського держбудівництва, сприяння економічному та культурному розвиткові, а також організації апарату обслуговування нацменшин. Активна робота ЦКНМ розпочалась у 1925 р. Першими здійсненими нею заходами був набір співробітників на вакантні посади, організація зв'язку із місцевими органами радянської влади та розробка основних методів своєї діяльності.

Унаслідок недостатнього фінансування та незначної кількості працівників на етапі свого встановлення робота ЦКНМ