Складнощі процесу українізації в середовищі міських етнічних громад Донбасу

вих нацменшин рівень грамотності також був низьким. Давалась в знаки відсутність необхідної кількості викладачів та достатнього обсягу фінансування.  

У 1925 р. в регіоні розпочався процес активного утвердження україномовної шкільної системи. Його темпи були швидкими. Якщо у 1922 р. російськомовні школи складали 92% від загалу, то в 1923 р. – 86, 2%, 1928 р. – 20, 4%, а в 1933 р. – 11%. Однак українізувалися переважно школи сільської місцевості, де домінувало українське населення. У містах українізувались школи переважно околиць, де внаслідок бурхливих урбанізаційних процесів селились багато- чисельні групи внутрішніх мігрантів (переважно українського походження). Навіть в 1930-х рр. частка українізованих шкіл в центрі міст не була переважаючою.

Постійною проблемою була нестача підручників, що змушувало батьків забирати своїх дітей з україномовних шкіл і віддавати натомість в російськомовні школи. Крім того, значна частина учнів регіону (понад чверть) відвідували змішані школи. До того ж, значна частина російськомовних українців затято опиралися українізації шкіл. Послідовними противниками українізації освітньої галузі також були й етнічні меншини Донбасу: греки, євреї, німці, молдавани та ін. До переведення шкіл на національні мови вони разом із росіянами виступали єдиним фронтом за збереження викладання російською мовою. Значна частина вчителів, які працювали ще за царського режиму, також були проти українізації. Однак причиною цьому, в більшій мірі, був саме радикально не професійний підхід до реформування освітньої сфери, ніж запровадження у школах української мови викладання.

Починаючи з середини 1920-х рр. спостерігалось зростання статистичних показників охоплення школою молоді нацменшин. У 1928/29 навчальному році у таких етнічних меншин, як євреї, греки, німці, росіяни, поляки охоплення дітей початковою освітою досягло рівня 100%. Болгарські діти були охоплені школою на 87, 3%, молдавські – на 70, 3%. В українців цей же показник становив 77, 4%, а в середньому по республіці – 81, 5%.   Однак статистичні показники відображають лише технічну сторону зростання кількості шкіл та їх учнів, вони не деталізують якісну характеристику наданої учням освіти, яка на загал була на низькому рівні.

Такий стан справ був наслідком загального реформування радянською владою системи освіти під час якого було практично втрачено всі здобутки попереднього режиму (якість навчальної програми шкіл, професійність вчителів, якісна приватна освіта та ін.). До того ж, із розширення шкільної мережі автоматично зростала потреба в все більшій кількості вчителів, щоб її задовільнити необхідно було збільшувати кількість педфакультетів та педвузів, що було складним та тривалим процесом. Знову ж таки, він потребував значних капіталовкладень. Тому задля забезпечення необхідної кількості педагогічних працівників тривалий час професійні вимоги до них були низькими. Станом на 1922 р. у Донецькій губернії 75% педагогічних працівників склали лише учительський екзамен, 13% – отримали середню освіту, 7% – вищу педагогічну освіту, а 5% – (не педагогічну) вищу освіту. Звісно, радянська влада організовувала різноманітні курси по підвищенню кваліфікації педагогічних працівників, однак їх вплив на загальну ситуацію в губернії в цей час був низьким.   Лише в міру щорічного зростання кількості випускників педфакультетів ситуація поволі почала змінюватись на краще.

На початку 1930-х рр. у Донбасі працювало сім педагогічних технікумів: Луганський, Макіївський, Маріупольський, Риківський, Слов'янський, Марийський, Старобільський та Артемівський інститут соціального виховання. Починаючи з 1925-1926 р. ці заклади стали основними постачальниками вчителів для українських шкіл регіону. Крім цього, в Донбас запрошувалися вчителі з Катеринославщини, Чернігівщини, Полтавщини, Київщини. Але їх лави не можна вважати багаточисельними, і значного впливу на процес культурного відродження в Донецькому регіоні вони не здійснили. Для підготовки вчителів національних шкіл нацменшин щорічно у вузах резервувалась визначена кількість державних місць, однак нестача необхідної їх кількості відчувалась на протязі всього періоду українізації.

В процесі запровадження українізації зазнала змін також і партійна організація регіону. Вона була одною з найчисельніших в складі КП (б) У. Станом на 1 жовтня 1924 р. в її складі нараховувалось 9 902 членів партії, 16 627 – кандидатів в члени партії, тобто разом – 26 529 осіб. Лише за один 1924 р. чисельність організації збільшилась в 2, 5 рази. Внаслідок такого швидкого зростання зросла й частка українців в партійних лавах регіону і якщо у 19201921 рр. частка росіян у партійних лавах регіону становила 71, 5%, то в 1922 р. – 71, 2%, в 1925 р. – 59, 9%, в 1927 р. – 38, 2% (цього року українці становили вже відносну більшість – 46, 8%), а в 1936 р. – 38, 2% (цього року українці становили вже абсолютну більшість – 51, 7%) . На третьому ж місці за чисельністю свого представництва в складі партійних організацій регіону були євреї. Однак вже у 1929 р. розпочалась чистка в КПУ, метою якої було вигнання «правих ухильників», що скорегувало національний склад партійних організацій, а протягом наступної чистки 1937-1938 рр. його було вже істотно змінено.

Згортання українізації було розпочате на початку 1930х рр., коли радянське керівництво все частіше почало вбачати в ній можливість потенційних небезпек ніж позитивних наслідків. Першими зворотні до українізації процеси розпочались в освіті. Із прийняттям ЦВК і РНК СРСР 17 вересня 1929 р., постанови «Про встановлення єдиної системи індустріально-технічної освіти» було запроваджено по всій країні єдину школу, з 10-річним терміном навчання. Пізніше партійні організації з допомогою НКВС почали фабрикувати та успішно розкривати численні справи «контрреволюційних», «шпигунських» організацій. Представники нацменшин також були серед обвинувачених та репресованих. Так, у 1934 р. до відповідальності були притягнуті члени Польської організації військової (ПОВ), які нібито завдавали шкоди радянській владі та працювали на користь «Великої Польщі». Аналогічні звинувачення висувались німцям та представникам інших нацменшин.

Протягом 1934-1937 рр. відбулась зміна статусу росіян. Статус «старшого брата» був закріплений постановою «Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей». Підчас подій 1937-1938 рр. українську еліту, інтелігенцію, шкільництво та пресу було «зачищено» від національно-свідомого елементу та трансформовано в такій формі, яка повністю задовольняла сталінський режим. А вже 10 квітня 1938 р. було прийнято постанову політбюро ЦК КП (б) У «Про реорганізацію національних шкіл на Україні», що запровадила процес русифікації.

Таким чином, запровадження українізації в Донбасі було складним та суперечливим процесом. Вона була одним із способів уніфікації та стандартизації усіх сфер життя національних меншин відповідно до ідеологічних догм керівництва держави. Не випадково українізація була найрезультативнішою в культурно-освітній сфері. Реформування цієї сфери відповідало планам радянської влади, яке намагалось розірвати зв'язок між традиційним старшим поколінням нацменшин та новим, яке мало стати «радянським». Однак спершу радянській владі необхідно було вирішити безліч складних проблем, більшість яких виникали на ґрунті строкатості етнічного складу населення регіону, особливостей розвитку кожної із етнічних громад регіону, місцевих особливостей взаємовідносин між ними та ін.

Українізацію, на початковому її етапі, підтримувала лише частина не асимільованих українців, інші етнічні громади на чолі із росіянами не сприймали її. Ситуація поволі змінювалась із запровадженням навчання на рідних мовах, однак чисельність опонентів була значною протягом усього періоду її запровадження. Значний вплив на перебіг цих процесів здійснювала регіональна еліта. Найчастіше її несприйняття українізації виражалось в формі різного роду саботування та затягування при її запровадженні як на рівні регіону так і на місцях.

Врешті-решт, на початку 1930-х рр. розпочався процес фактичного скасування українізації. Найвище партійне керівництво усвідомило, що рівень підтримки партії в середовищі нацменшин значно зріс і критичність ситуації початку 1920 р. була вже у минулому. Тому українізація втратила свою актуальність та доцільність. Позитивні її наслідки для культурного розвитку етнічних громад регіону згодом були знівельовані активним впровадженням русифікації.

 

 

1. Yeremenko, T. I. (1994) Pol's'ka natsional'na menshyna v Ukrayini v 20-30-ti rr. KhKh st. – K. : Instytut istoriyi Ukrayiny NAN Ukrayiny. [in Ukrainian]
2. Kravchenko, B. (1997) Sotsial'ni zminy ta natsional'na svidomist' v Ukrayini v KhKh st. / Per. z anhl. – K. : Osnovy. [in Ukrainian]
3. Kul'chyts'kyy, S. V., Yakubova L. D. (2015) Donechchyna i Luhanshchyna u KhVII-KhKhl st. st. : istorychni faktory y politychni tekhnolohiyi formuvannya osoblyvoho ta zahal'noho u rehional'nomu prostori. – K. : Instytut istoriyi Ukrayiny NAN Ukrayiny. [in Ukrainian]
4. Misto: istoriya, kul'tura, suspil'stvo. E-zhurnal urbanistychnykh studiy / Instytut istoriyi Ukrayiny NAN Ukrayiny, Istorychnyy fakul'tet Kyyivs'koho natsional'noho universytetu imeni Tarasa Shevchenka; redkol. : Myroslav Borysenko (hol. red.), Tetyana Vodotyka (shef-redaktor). – Kyyiv, 2016 [in Ukrainian]
5. Natsional'ni vidnosyny v Ukrayini u KhKh st. : zbirnyk dokumentiv i materialiv / uporyad. : M. I. Panchuk; uporyad. : [ta in. ], NAN Ukrayiny. – Kyyiv: Naukova dumka, 1994. [in Ukrainian]
6. Nehoda, O. O. (2009) Stanovlennya ukrayins'koyi shkoly v Donbasi v 1920-1930 rr. : trudnoshchi ta protyrichchya. //Novi storinky istoriyi Donbasu: Zbirnyk statey. Kn. 17 / 18 / Holovnyy redaktor ta uporyadnyk – Z. H. Lykholobova, d. i. n., prof. – Donets'k, DonNU. [in Ukrainian]
7. Yakubova, L. D. (1998) Natsional'no-kul'turne zhyttya etnichnykh menshostey Ukrayiny (20-30-ti roky) : korenizatsiya i denatsionalizatsiya // UIZh. – K. : Instytut istoriyi Ukrayiny NAN Ukrayiny, Vyp. 6. [in Ukrainian]
8. Yakubova L. D. (2014) Etnonatsional'na istoriya Donbasu: tendentsiyi, superechnosti, perspektyvy v svitli suchasnoho etapu ukrayins'koho natsiotvorennya. / Yakubova L. D. – K. : Instytut istorii Ukrainy NANU. [in Ukrainian]
9. Vsesoyuznaya perepys' naselenyya 1926 hoda: Ukraynskaya sotsyalystycheskaya sovet- skaya respublyka. Stepnoy podrayon. Dnepropetrovskyy podrayon. Hornoprombish- lennbiy podrayon. – T. KhII. – M. : Yzdanye TsSU Soyuza SSR 1929. [in Ukrainian]
10. Pervoe Vseukraynskoe soveshchanye po rabote sredy natsyonal'nbikh men'shynstv, 811 yanvarya 1927 h. : Stenohrafycheskyy otchet, rezolyutsyya. Postanovlenyya y materyalbi TsK NKM pry VUTsYK. Kh., 1927. C. 27 [in Russian]
11. Sputnyk donetskoho rabocheho. – Artemovsk, 1924. S. 383. [in Russian]