Спадкоємність цензури Російської імперії в організаційному становленні системи ідеологічного контролю в СРСР

У процедурі цензурування видань у Російській імперії та СРСР також не було принципової різниці. Як і царська цензура, радянські цензурні органи повинні були переглядати всі видання на території СРСР та радянської України. Але цензурні правила Російської імперії час від часу полегшували видання певних видів творів. Так, наприклад, в 1865 р. влада дозволила видавати без попереднього перегляду твори об'ємом не менше 10 друкованих аркушів та переклади не менше 20 друкованих аркушів11. Однак у СРСР всі друковані тексті підлягали обов'язковому цензуруванню.

Особливою увагою цензорів користувалася періодика. Більшість радянських партійно-державних лідерів з власного досвіду знали, що преса мала величезний вплив на громадськість. Саме тому повністю перейняли імперську модель її цензурування. Так, ще з 1831 р. влада поклала на органи цензури першорядне завдання – особливо уважно переглядати статті в пресі та бути надто обачними і обережними при видачі дозволів на їх видання, оскільки вони можуть мати «погане спрямування»   . Тому більшовики проголосили періодику найбільш небезпечною зброєю у руках контрреволюції, чим визначили необхідність її повної підконтрольності владі.

В той же час, після прийняття «Тимчасових правил по друк» в 1865 р. частина періодичних видань звільнялася від попереднього контролю. Зокрема, це були урядові газети та університетські часописи . Пізніше, в «Цензурному статуті» 1890 р. зазначалося, що така періодика повинна була отримувати дозвіл від Міністерства внутрішніх справ . Такий порядок мусив розвантажити роботу цензорів, які у випадку з офіційними виданнями виконували роль звичайних коректорів, виправляючи технічні помилки. В СРСР центральним газетам та журналам також дозволялося виходити без попереднього контролю. Але в цьому випадку значну роль відігравало те, що вся інформація, яка надходила в редакції преси, надсилалася вищим партійно-державним керівництвом. Інша періодика (зокрема місцеві газети) постійно переглядалися цензорами.

Аналізуючи становлення політичної цензури в Радянському Союзі та Радянській Україні, потрібно зазначити, що майже всю нормативну базу, на якій був побудований процес цензурування, також було скопійовано із царської цензури часів Миколи I та Олександра II. Так, зокрема, в розпорядженнях міністра освіти для цензурного відомства до друку заборонялися відомості про бідність, нужденність відповідних прошарків суспільства; про різні катастрофи та стихійні лиха; про стан селян та зловживання поміщиків; про парламентаризм в інших країнах; про народну волю, потреби робітничого класу, політичні виступи; матеріали, що містили заклики до повалення самодержавства, спрямовані проти вчень церкви тощо .

Не менш важливим документом для царських та радянських цензорів були списки заборонених книг. Вперше необхідність створення таких списків зазначалася у «Цензурному статуті» 1828 р. Вказувалося, що після визнання книги «шкідливою», власники книжкових крамниць повинні зняти її з продажу. Влада відшкодовувала матеріальні збитки за вилучений товар . Радянська політична цензура вдосконалила цю систему. Якщо в імперській Росії кількість таких книг була не великою і поповнювалася рідко, то вище партійно- державне керівництво СРСР майже щомісяця готувало величезні списки «шкідливих» книг, які не відповідали «генеральній лінії партії». Але фінансові збитки не відшкодовувалися. Важливим залишався і той факт, що нагляд за виконанням наказів про вилучення літератури здійснювали правоохоронні органи Росії та СРСР – МВС та ВНК-ДПУ-ОДПУ відповідно.

Оцінюючи організацію царської цензури, більшовики не могли не помітити навіть найменших нюансів в процесі цензурування. Так, було запозичене введення строків проходження рукописом попереднього контролю. Царським органам цензури заборонялося затримувати статті для періодичних видань довше, ніж останні мали вийти, а рукописи книг – не більше 3 місяців . Оскільки, радянська цензура мала все- охоплюючий характер і політичні контролери мусили переглядати значно більшу кількість творів друку, то й строки для них були набагато коротші – рукопис міг затримуватись в органах цензури не більше 3 днів .

Спільних рис в процесі цензурування в Російській імперії та СРСР можна виділити багато. Це, зокрема, і заборона цензорам робити виправлення та викреслення в рукописах творів, написання відгуків на книги із зазначенням заборонених місць, видача дозволів на видання цих творів.

Найбільш цікавим в організаційному становленні радянської цензури видається контроль вищого партійно-державного керівництва СРСР за діяльністю творчої інтелігенції. В. Ленін та Й. Сталін особисто переглядали окремі публіцистичні статті та художні твори найвідоміших теоретиків, письменників, поетів тощо. Зокрема, Йосип Віссаріонович полюбляв твори М. Булгакова, але на той час завдяки «критиці» «вождя» світ побачили лише окремі з них.

Така цензура більшовицьких лідерів дуже нагадувала «особисту» цензуру російських імператорів, зокрема, контроль

Миколи I за творчістю О. С. Пушкіна. Російський цар ставився до поета прихильно, але змушував вносити свої правки та вимагав пояснювати незрозумілі йому місця .

Наступна (або каральна) цензура в період царату, окрім відповідної процедурної схожості, також багато в чому і відрізнялася від радянської. По-перше, після прийняття змін і доповнень до цензурних постанов в 1865 р. наступному перегляду (без попереднього) підлягала частина періодики (при необхідності застосовувалося покарання у вигляді штрафів, закриття типографій та видавництв тощо)  . По-друге, після чергової реформи цензури 1872 р. каральна функція царської цензури була замінена на адміністративну відповідальність власників та працівників видавництв, типографій, мага- зинів . Таким чином, імперські чиновники спростила видання літератури, що сприяло розвитку культури в кінці XIX ст.

Натомість, радянські ограни ідеологічного контролю скопіювали систему