+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Стаття
К-сть сторінок:
13
Мова:
Українська
наступної цензури, яка існувала на початку становлення цензури в період царату. Так в «Статуті про цензуру» 1804 р. Олександра I зазначалося, що для наступного контролю за надрукованими творами, власники типографій надсилали віддрукований екземпляр у той відділ цензури, який давав попередній дозвіл на друк. Там екземпляр звіряли з оригіналом. Якщо вони не відповідали один одному, то власник видавництва чи типографії підлягав покаранню через суд, а книги вилучалися і спалювалися . Саме цей метод наступної цензури скопіювали органи цензурного контролю СРСР. При цьому поняття каральної цензури мало не декларативний чи адміністративний, як до жовтневого перевороту 1917 р., а буквальний характер. Це досягалося безпосередньою участю в роботі цензурного відомства представників ВНК-ДПУ-ОДПУ СРСР. Співробітництво між двома органами відбувалося із питань щодо покарання авторів, власників типографій, тиражів видань, вилучення літератури з книгарень та бібліотек, її знищення тощо.
Розглядаючи законодавчу базу про цензуру друку досліджуваних періодів, можна побачити не лише подібність їх дії, застосування та виконання. Не все, що було характерно для царської цензури, відбилося в радянській. Зокрема, це стосувалося так званої «естетики творів». «Цензурний статут» 1828 р. забороняв друкувати матеріали, що могли зневажити честь та гідність людини, але дозволяв висміювати різні вади суспільства. Характерно те, що органи цензури не мали права розбиратися в справедливості особистих міркувань та суджень автора, не могли вирішувати корисний чи безкорисний твір, якщо його не визнали «шкідливим» тощо .
Радянська цензура, спираючись на вказівки вищого державно-партійного керівництва СРСР щодо формування радянської культури, не просто притримувалася відповідних «партійних» естетичних норм, але й безпосередньо втручалася у творчий процес. Цензори керувалися не загальною художньою естетикою твору, а його політичною доцільністю. Власне, дозвіл на видання тієї чи іншої книги залежав від її доцільності для посилення впливу більшовицької партії, особи автора та уподобань політредактора.
Порівнюючи цензуру в період Російської імперії та СРСР, важливим залишається виділити основні відмінності між їхніми системами ідеологічного контролю. Саме такі відмінності стали визначальними для формування політичної цензури в Радянському Союзі та радянській Україні.
В дореволюційній Росії роль цензури визначалася як необхідний елемент справедливого порядку управління державою. Вона повинна була вберегти суспільство від моральних потрясінь, «шкідливих вчень», «єресі» . В СРСР роль політичного контролю влучно визначив Ф. А. фон Хайєк:
«[... ] Щоб люди безоглядно підтримували спільну справу, вони повинні бути впевнені, що як мета, так і засоби вибрані вірно.
Тому офіційна довіра, до якої потрібно долучити всіх, буде включати інтерпретацію всіх фактів, які мають відношення до справи. А будь-яка критика чи сумніви будуть рішуче придушуватися [... ]. В результаті не залишиться буквально жодної сфери, де не буде здійснюватися систематичний контроль інформації, спрямований на повну уніфікацію поглядів» .
Отже, цензура в СРСР використовувалася для маніпуляції суспільною свідомістю з метою консолідації суспільства для реалізації амбіцій більшовицьких політичних лідерів.
Ще однією важливою відмінністю радянської цензури від царської була відсутність регламентованої законодавчо-нормативної бази. Як видно з документальних матеріалів, в царській Росії питання цензури були чітко регламентовані різноманітними статутами, правилами тощо. Радянська ж цензура користувалася, здебільшого, постановами вищого партійно- державного керівництва СРСР. Тому рівень ідеологізації цензорів був незрівнянно вищий, а цезурні вимоги були набагато жорсткіші, незрозумілі і не передбачувані. Т. М. Горяєва акцентувала, що беззаконня, безкарність, таємничість і розмитість допустимих цензурних норм «[... ] призводило до того, що будь-який твір міг бути оголошений шкідливим на основі тенденційно сфабрикованих мотивувань» .
Попередні відмінності (роль в суспільній системі та відсутність законності) визначили ще одну значну різницю між царською і радянською цензурою – всеохоплюваність та всесильність. Слід лише згадати, що політична цензура охоплювала практично всі сфери суспільного життя, а її каральний характер набув безпосереднього значення. Зокрема, в умовах тоталітарного режиму та масових репресій чимало письменників, поетів, художників, митців було розстріляно, гинуло в тюрмах і таборах .
Важливо відмітити й те, що організація цензури в СРСР набула множинного характеру, тобто здійснювалася великою кількістю управлінських інстанцій. Якщо в царській Росії управлінням цензурою займалися відповідні органи, що контролювалися спеціальними відділами МВС, то в Радянському Союзі, окрім Головліту, контроль здійснювався партійними органами (відділ друку ЦК ВКП (б), Політбюро, Секретаріатом ЦК ВКП (б) тощо), органами держбезпеки (ВНК- ДПУ-ОДПУ СРСР), різноманітними комісаріатами та відомствами, які вважали своїм обов'язком вершити нагляд за друкованими органами.
Цікавим видається те, що в певний час влада переклала частину цензурних повноважень на літературні організації, на кшталт «Союзу письменників» та на цензорів-доброволь- ців з числа письменників. Таке нововведення, відіграло значну роль в процесі формування «нової радянської людини», показувало «досягнення» радянської агітаційно-пропагандистської машини .
Істотну роль в цензурному процесі відігравали редактори видавництв. Після жовтневого перевороту 1917 р. на них було покладено нові функції, які були зумовлені потребами часу. Оскільки більшовики проголосили літературу «масовим явищем», за написання творів взялися «вихідці із пролетаріату» – талановиті, але малокультурні особистості, з обмеженим світобаченням.
У цьому контексті завдання редактора полягало у літературному редагуванні тексту. Хоча, це були не всі їх функції. За словами П. С. Рейфмана, користуючись власним становищем та виходячи з особистих естетичних поглядів, редактор врівноважував, «усереднював» літературу шляхом завищення цінності відверто «слабких» творів та заниження цінності «сильних», своєрідних, оригінальних .
Аналізуючи процес формування системи політичної цензури в СРСР, необхідно відзначити, що незважаючи на загальні тенденції, її становлення в УСРР-УРСР мало власну специфіку. Як і радянська, вона брала початок в період існування Російської імперії і наклала певний відбиток і на політику більшовиків щодо української культури. Це стосувалося не лише обмежень можливостей розповсюдження і отримання об'єктивної інформації, а й порушення національних прав народу на формування власної культури. Ряд законодавчих та нормативних актів, як то «Валуєвський циркуляр» (1863) «Емсь- кий указ» (1876) та інші обумовили виняткову жорсткість реалізації цензурних вимог в Україні.
Такий стан справ викликав стурбованість окремих діячів української культури. Так, висловлюючи свою позицію щодо стану друку в Україні, в зв'язку з переглядом цензурного законодавства та реформою народної освіти, Б. Д. Грінченко в лютому 1905 р. писав:
«Якщо взагалі становище друку в Росії обтяжливе, то становище друку українського зазнає на собі всі наслідки безправ'я, адміністративної сваволі і вимушеного мовчання про найнагальніші питання життя, [... ] український [народ] вже й зовсім позбавлений можливості торкатися яких би то не було питань, здавна обмежений в правах на існування і вже з 1863 р. приречений на викорінення» .
Приблизно такої ж думки дотримувалася Комісія для складання доповідної записки з питання про цензуру книг на малоросійському діалекті у складі професорів Д. Багалія, Т. Буткевича, О. Білоусова, О. Зайкевича, М. Максименка, Д. Овсянко-Куликовського, О. Раєвського, С. Соловйова, М. Сумцова, М. Халанського, М. Чубинського. Вони зазначали, що обмеження, які з 1863 р. застосовувалися до української мови і літератури, шкодять інтелектуальному розвитку як усієї Росії, так і особливо «Малоросії, в усіх формах її морального життя» .
Для підтвердження такої точки зору можна згадати список забороненої української літератури в Російській імперії, складений відомим українським мистецтвознавцем П. Ру- ліним . На думку В. Очеретянка, цей список, та інші аналогічні документи засвідчували, що цензура всіляко намагалася обмежувати доступ до тих суспільно-політичних, наукових, літературних творів, в яких розкривалася самобутність українського народу, непересічність його суспільно-політичної думки .
Подібні тенденції проявилися і в радянській цензурі, яка серед загальнополітичних, ідеологічних моментів незмінно виділяла момент національний. На відміну від царської, радянська цензура спрямовувалася не проти української мови чи літератури (слід згадати політику «українізації». – В. Б.), а проти змісту творів. Так, на початку1920-х рр. цензурні обмеження стосувалися політичної, внутрішньопартійної, релігійної тематики, творчості окремих осіб, партій.
Загострення антиукраїнського курсу в 1933-1939 рр., передусім, торкнулося культури. Так, заборонялося видання цілого ряду українських книг, зокрема продовження «Історії України-Руси» М. Грушевського, «Записки історико-філоло- гічного відділу» за ред. А. Кримського, «Мануфактура на Правобережній Україні ХУІІІ ст. « О. Оглоблина, «Праці комісії для вивчення соціально-економічної історії України» під головуванням академіка Д. І. Багалія, т. 2, 1931-1932 , «Чужиною» О. Олеся, «Історія України» Д. Дорошенка, «Початкова географія» С. Рудницького тощо.
В цей же час відбувалося винищення української творчої інтелігенції, що з'явилася в період 1920-1930-х рр. Більшовикам не потрібні були письменники, поети, митці, які творили нову українську культуру. Всі, хто творив врозріз із напрямком «соцреалізму» – були фізично чи морально знищені більшовицьким режимом. Цензурні обмеження застосовувалися до творів репресованих В. Підмогильного, Г. Шку- рупія, М. Вороного, О. Влизька, К. Гордієнка, П. Капельго- родського, В. Мисика, Г. Епіка, М. Куліша, К. Котка, Г. Косинки, П. Козланюка, Г. Майфета , М. Хвильового, М. Зерова, Є. Плужника, Майка Йогансена та ін.
Таким чином, принципи радянської цензура не були суто більшовицьким винаходом – вона наступниця цензури Російської імперії. Більшовики виявили ефективні методи, які дозволяли сформувати систему цензурної всеохоплюваності й ідеологічного контролю. Одночасно вище державно-партійне керівництво СРСР скористалося власним досвідом у протистоянні імперській цензурі і створило власні методи цензурного контролю.