Співвідношення понять: "активність", "реактивність", "діяльність". Визначення діяльності

 

Співвідношення понять діяльності й активності у психології мотивації неможливо зрозуміти поза контекстом категорії причинності. Адже по суті питання стоїть так: що є причиною діяльності – предмет, зовнішні стимули, впливи соціального середовища чи власна активність суб’єкта? Стосовно поняття “власна активність” теж виникає маса питань, найголовніше з яких таке: а чи не є ця “власна активність” наслідком впливу зовнішнього середовища, предметного і соціального оточення? Саме це питання можна, звичайно умовно, визначити як “основне питання” психології, оскільки воно завжди ділило і ділить дотепер дослідників на дві великі групи, одна з яких відповідає на нього ствердно і відноситься до діяльнісного (а раніше функціонального, біхевіорального) підходу. Інша ж група всіляко підкреслює іманентність “власної активності” не лише людському індивіду, а й взагалі всьому живому (К. А. Абульханова-Славська, В. І. Слободчиков, В. О. Татенко та ін.). Це прихильники суб’єктного підходу.

Теоретичні та експериментальні дослідження і практичні результати, отримані в рамках обох підходів, довели їх наукову спроможність і право на існування. Отже, наведене нами методологічне протиріччя не є нездоланним, воно має діалектичний характер. Йдеться насамперед про площину і глибину аналізу психічних явищ. Так, якщо взяти, наприклад, проблему мотивації вчинків, то навряд чи можна обійтись без соціально-психологічного аналізу, без урахування впливу попереднього досвіду суб’єкта, соціальних очікувань і власної активності на його поведінку. Коли ж предметом дослідження є “прості” явища, як от процес вирішення експериментальної задачі, то тут від впливу соціально-психологічних чинників, як правило, абстрагуються. Не проглядається тут і власна активність, тому що ціль, яка стоїть перед людиною, досить проста і “задача на смисл”, як правило, не вирішується, оскільки суб’єкту буває набагато легше справитися із експериментальним завданням, ніж битися в сумнівах, навіщо це йому потрібно.

Наведені міркування розвіюють ще одне упередження, що має місце у психологічній науці: до переваг досліджень, виконаних у рамках діяльнісного підходу, його апологети, як правило, відносять їх експериментальний характер. І навпаки, те, що дослідження, які здійснені в рамках суб’єктного підходу й орієнтовані на власну активність, носять описовий, “розуміючий”, феноменологічний характер, подається як такий недолік, що знижує їх надійність і достовірність та зводить нанівець наукову цінність. Навряд чи тут є нездоланне протиріччя, оскільки, знову ж таки, йдеться лише про різні рівні аналізу. Експериментатори в рамках діяльнісного підходу, хочуть вони цього чи ні, редукують психічну реальність до стану “простих” явищ, які можна змоделювати в експериментальній ситуації. У психології, у тому числі й у психології мотивації, великою рідкістю є експерименти, де б досліджувані змінні хоч трохи наближалися до рівня складності реальних життєвих подій та явищ, навіть коли йдеться про так званий природний експеримент. Для ілюстрації можна навести загальновідому теорію поетапного формування розумових дій П. Я. Гальперіна. Вона є загальновизнаною, оскільки досить аргументовано пояснює механізм виникнення розумових дій. Але знову ж таки лише простих, таких, наприклад, як оволодіння арифметичними діями молодшими школярами. Що ж до пояснення, а тим більше формування більш складних видів діяльності, таких, скажімо, як творчість, то дана теорія й інші “діяльнісні” теорії виявляються неспроможними, оскільки через редукцію психічного повторюють стару вундтівську концепцію “мозаїчної свідомості”. За окремими “простими” діями, явищами не видно цілісної особистості з її безмірно складним внутрішнім світом і незвіданими джерелами власної активності. Саме тому в психології, окрім діяльнісної, необхідна й інша, філософська площина аналізу, яка розвивається психологічними школами С. Л. Рубінштейна та Г. С. Костюка, а за рубежем представлена гуманістичною психологією.

Повертаючись до проблеми причинності у психіці та поведінці, слід зазначити, що в контексті сказаного продуктивним при дослідженні мотивації виглядає підхід К. Левіна, який виділяє історичну і системну причинність. Історична причинність – це зумовленість поведінки людини подіями минулого, які закріплені у життєвому досвіді. Системна причинність – це залежність поведінки від безлічі чинників, які впливають на людину в даний момент часу. Зрозуміло, що при дослідженні “простих” діяльностей реалізація принципу детермінізму можлива і при використанні одного з цих розуміння причинності, як правило, другого. Дослідження ж такого складного процесу, як мотивація творчої активності, має враховувати як історичну, так і системну причинність, оскільки воно має на меті виявити джерела творчої активності, умови її розвитку та методи стимулювання. Складність процесу творчості вимагає також урахування особливостей психічного (і не лише психічного) детермінізму. Дослідження останніх десятиліть показали, що і в фізико-хімічних процесах не буває жорсткого, однозначного детермінізму, він почасти має “флуктуативно-біфуркаційний” (І. Пригожин, І. Стенгерс) характер. У психології все більше дослідників поділяють погляди А. В. Брушлінського про недиз’юнктивність психіки і В. В. Налімова про ймовірнісність психічних процесів.

Таким чином, категорія активності є більш релевантною принципу детермінізму, ніж категорія діяльності, оскільки зосереджує в собі як історичну, так і системну причинність, як зовнішні впливи, так і внутрішню, власну активність особистості. Активність – категорія ширша, ніж діяльність, насамперед, предметна діяльність, особливо коли йдеться про технічну творчість. Адже невидима спостерігачеві, надзвичайно складна, суперечлива внутрішня робота потребує набагато більше часу і зусиль, ніж втілення задуму у матеріальну форму – продукт творчості. Виявлення найважливіших чинників, які спонукають суб’єкта до творчості, як зовнішніх, так і внутрішніх, – ось найважливіше завдання дослідження мотивації творчості.