Співвідношення понять: "активність", "реактивність", "діяльність". Визначення діяльності

Наявність величезної кількості малих груп у суспільстві і передбачає необхідність їх класифікації. Американські соціальні психологи пропонують розподіляти малі групи за такою схемою:

- первинні та вторинні;

- формальні і неформальні;

- групи членства і референтні групи.

Поділ малих груп на первинні та вторинні вперше було запропоновано американським дослідником – психологом Ч. Кулі, котрий спочатку дав просто описове визначення первинної групи, назвавши такі групи, як сім’я, група друзів, група найближчих сусідів і т. ін. Пізніше Кулі запропонував конкретний признак, який дозволив би визначити значну характеристику первинних груп не опосередкованість контактів. Вторинними групами у даній класифікації є ті, ще відсутні безпосередні контакти, а для спілкування між членами використовуються різноманітні “посередники”, наприклад засоби зв’язку.

Друге з історично запропонованих поділів малих груп – це поділ їх на формальні і неформальні. Вперше цей поділ було запропоновано також американським психологом – дослідником Е. Мейо при проведенні ним знаменитих хотторнських експериментів.

Формальна група відрізняється від інших тим, що у ній чітко запрограмовані всі позиції її членів, вони підпорядковані груповим нормам. Прикладом такої групи може бути спільність, утворена в умовах будь-якої конкретної діяльності: виробнича бригада, студентська група, спортивна команда і т. ін. В складі формальних груп Мейо відкрив всередині них ще й “неформальні групи” які формуються і виникають стихійно; в них відсутні структура “влади”, система взаємовідносин по вертикалі і т. ін. Наприклад, в складі студентської групи можуть утворюватися дрібні угрупування, які складаються з близьких друзів, любителів музики, болільників спорту та ін.

Третя класифікація – групи членства і референтні групи. Вона була вперше введена в 1942 році американським дослідником Г. Хайменом, якому належать відкриття самого феномена “референтної групи”. В експериментах Хаймена було показано, що частина членів деяких малих груп (в даному випадку це були студентські групи) розділяє норми поведінки, прийняті зовсім не в цій групі, а в якійсь іншій, на яку вони орієнтуються. Такі групи, в котрі індивіди не зачислені реально, але норми якої вони приймають, Хаймен назвав референтними групами. Ще більш чітка відмінність цих груп від реальних груп членства була відмічена в працях М. Шерифа, де поняття референтної групи було пов’язане з “системою звіту”, котру індивід використовує для порівняння свого статусу з статусом других. В подальшому Г. Келі, розробляючи поняття референтних груп, виділив дві їх функції: порівняльну і нормативну, показавши, що референтна група потрібна індивіду або як еталон для порівняння своєї поведінки з нею, або для нормативної оцінки його.

Поділ на групи членства і референтні групи відкриває досить цікаву перспективу для прикладних досліджень – в області вивчення протиправної поведінки. При спробах пояснення протиправної поведінки, наприклад, підлітків, поняття референтної групи грає велику роль: важливо вияснити питання, чому людина, включена в такі групи членства як шкільний клас, починає несподівано орієнтуватись не на ті норми, котрі прийняті в її групі, а на норми зовсім других груп, в котрі він спочатку зовсім не “включений” (якихось сумнівних елементів “з вулиці”). Механізм впливу референтної групи дозволяє дати первинну інтерпретацію цього факту: група членства загубила свою привабливість для індивіда, він співвідносить свою поведінку з “другою” групою.

 

 

Комунікація в сучасному глобалізованому світі постає як одна з найважливіших його характеристик, як специфічна форма взаємодії людей у процесах їх пізнавально-трудової діяльності. У науці комунікація та її роль у процесах створення нового знання привернула до себе увагу з розвитком соціології знання, соціології науки і наукознавства.

Незважаючи на ґрунтовну проробку інформаційного значення наукової комунікації, методологічне і соціологічне її значення, роль у формуванні нового наукового знання ще потребують розробки і пояснення. Саме в цьому полягає завдання цієї роботи.

Розглянуто функції, методологічне і соціологічне значення наукових комунікацій, їх роль у формуванні нового наукового знання. Наукові комунікації розкривають механізми самоорганізації наукового співтовариства. Ці механізми виробляються спонтанно, незалежно від цілей, намірів, мотивів дослідників.

Комунікація в науці – це вид взаємин, спілкування вчених та інших агентів наукової діяльності. Оскільки основною метою науки є одержання наукового знання, комунікацію вчених можна розуміти як одну з умов створення нового знання. Однак, беручи до уваги те, що знання як об’єкт досліджень досить складно ідентифікувати, комунікацію доцільно розглядати в процесі руху інформації в науці. Операційним критерієм при виділенні комунікаційної підсистеми із цілісної науково-інформаційної системи є взаємодія вчених, яка набуває різноманітних форм: спілкування для одержання інформації, співробітництво в дослідженні, співавторство, взаємини науковців при передаванні інформації і таке інше.

Пізнавальний, інформаційний аспект наукової комунікації доповнюється її соціальними функціями. Науковці для досягнення своєї головної мети – одержання наукового знання – вимушені спілкуватись один з одним. У процесі такого спілкування відбувається не лише переміщення інформації, але й встановлюються певні соціальні взаємини – вирішується питання щодо пріоритету, наукового престижу, відбувається стратифікація наукового співтовариства. Слід зазначити, що форма та різноманітність соціальних відносин, що виникають, є специфічними для різних рівнів об’єднання вчених – починаючи з лабораторії та інститута і закінчуючи сукупністю вчених якоїсь дисципліни або науковим співтовариством в цілому.

Комунікація в науці є цілісною системою, різні