Стан НПС та основні напрями природоохоронної політики Швейцарії: управлінські, організаційні, економічні та юридичні аспекти

Спалювання. Найбільших рівень забруднення від ССЗ досягло в 80х роках минулого століття, коли будівництво ССЗ розширялося, а контроль за викидами був дуже слабкий. Але в 1985 році було прийнято Декрет про контроль за забрудненням повітря, який встановив вимоги щодо обмеження викидів ССЗ та граничні рівні для окремих речовин. Після змін в 1992 році, Декрет встановив більш жорстокі ліміти у викидах для оксидів азоту, сірки, угарного газу, зважених частинок та тяжких металів. В 2007 році в Декрет було включено граничне значення для діоксинів та фуранів 0, 1 нанограм в кубічному метрі.

Таким чином, вимоги до рівнів забруднюючих речовин в складі викидів переглядались приблизно раз в десять років. Це стимулювало удосконалення технологій та систем очистки викидів. Спалювання вже технічно відпрацьований метод перероблення відходів; тривала практика дозволяє чітко визначити його переваги та недоліки.

У порівняння з 80-90ми роками, сьогодні у Швейцарії екологічний ризик спалювання відходів знижений до мінімуму. Наприклад, від спалювання однієї тонни ТПВ на сучасному заводі, оснащеному фільтрами, забруднення еквівалентне спалюванню 1 кг змішаних відходів просто неба.

ССЗ виробляють електро- та теплоенергію як для забезпечення власних потреб, так і для зовнішніх потреб. В 2006 році ССЗ покривали 1, 7% потреб енергії країни. В 2009 році в Швейцарії працювало 30 ССЗ.

Швейцарські ССЗ як правило працюють на відходах, зібраних з територій сусідніх громад, інколи навіть сусідніх громад інших країн. Законодавство Швейцарії регулює так звані «цільові спілки» з організації будь-якої послуги громадянам, в тому числі із поводження з ТПВ. Такі спілки формуються за географічним та економічно доцільним принципами. Кожна громади Швейцарії включена до такої спілки.

Як і в роздільному збиранні, Швейцарія є в Європі серед лідерів по використанню спалювання – частка відходів, що спалювалась в 2005 році, досягала 49% від загального обсягу (більше лише в Данії та Швеції). Але є розвинуті країни з відносно низьким рівнем спалювання відходів – наприклад, у 2005 році в Великобританії лише 8% відходів спалювались, в Фінляндії – 9%.

Частина органічних відходів (перш за все, зелені відходи – гілки, листя, інше) в Швейцарії піддається компостуванню, що дуже популярно в країні. Використовуються як індивідуальні (для приватних будинків), так і колективні (в мікрорайонах, громадах) компостери або компостні майданчики. Отриманий продукт – компост використовується як органічне добриво.

У досягненні першого стратегічного пріоритету – зменшення утворювання відходів, Швейцарія не досягла успіху. Зростання утворювання відходів пов’язане з економічним зростанням: з 1990 до 2008 року обсяг відходів на душу населення виріс на 21% і є одним з найбільших в світі (700 кг на особу на рік). Для значного зменшення впливу на довкілля від постійно зростаючого обсягу товарів і відповідно відходів, вже недостатньо управління відходами – це управління лише на кінці виробничого ланцюга. Необхідно створення «циклічних економік» – управління повним життєвим циклом товарів та послуг – від видобутку первинних ресурсів до фінальної утилізації. Підвищення ціни на первинні ресурси та законодавчі вимоги будуть стимулювати включення відходів в цикли та продукування товарів, які вже заздалегідь розраховані на вторинну переробку. Такі цілі країна планує досягнути до 2020 року.

 

 

Швейцарія є однією з найблагополучніших в екологічному відношенні країн світу.

Міські озера придатні для купання, їх вода за складом вважається майже питної. А вода, що тече з кранів, за якістю не поступається бутильованої мінеральної воді.

Суворі правила введені для збереження унікальної природи Швейцарії, насамперед, гірської екосистеми, за дотриманням яких стежать загони поліції.

Очолити рейтинг найчистіших країн Європи 2009 року за даними «Форбсу»окро й опинитися на першому місці за швидкістю вирішення екологічних проблем (відповідно до світового Індексу екологічної продуктивності ─ Environmental Performance Index (EPI)) Швейцарії допомогла ефективна екологічна політика, що її уряд почав впроваджувати у 70-х – 80-х роках минулого століття. Ця політика ґрунтувалася на двох китах: хорошому державному фінансування й активній участі громадськості.

Утилізація й переробка відходів грала вагому роль у політиці Швейцарії, оскільки велика кількість її території перебувала під звалищами. Саме тому доводилося діяти швидко й ефективно.

Держава запровадила систему екологічного оподаткування. Зважаючи на те, що Швейцарія децентралізована, більшість податків зводяться до компетенції місцевих органів, тому населення саме бачить, за що платить, і нерідко може вимагати підвищення податку.

Так, кожен громадянин зі своєї кишені сплачує приблизно 35 грн у місяць у муніципальні структури за утилізацію.

Окрім того, у більшості кантонів діє так звана система маркування сміття: окреме викидання білого, зеленого та коричневого скла, електроприборів та домашньої техніки, будівельного сміття, бляшанок, трупів тварин та рослинного масла. Якщо хтось не бажає гратися з відходами, він може купити у фірми, яка вивозить сміття, спеціальний пакет, куди кидатиме усе під ряд (20─30 грн за кілограм).

Порушників цього правила чекають штрафи, і сховатися їм точно не вдасться. Траплялися випадки, коли спеціальна сміттєва поліція, яка діє у Швейцарії, проводила навіть експертизу сміття, викинутого незаконно, щоб встановити власника.

Другим важливим моментом стала співпраця з бізнес-структурами і впровадження широкої системи утилізації сміття.

Швейцарія переробляє близько 80% своїх відходів. Існує 7 великих організацій із переробки сміття: FERRO-Recycling (бляшанки), IGORA (побутовий алюміній), INOBAT (побутові батарейки), PET-Recycling Switzerland (пляшки), the SENS Foundation (електричне й електротехнічне обладнання), TEXAID (текстиль) and VetroSwiss (скло), які об’єднані в Swiss Recycling.

У Швейцарії діє велика кількість сміттєспалювальних заводів, а також фабрик із переробки сміття. Багато підприємців займаються цим, оскільки розуміють: те, що валяється в контейнерах, насправді неймовірно цінна сировина (для прикладу: цинк може становити понад третину звичайної батарейки, тоді як у руді вміст цього металу коливається від 1 до 20%). Останнім часом навіть стало популярно забирати в сусідніх країн певні види сміття – після переробки вони приносять багато коштів. Сміття до Швейцарії звозить, наприклад, Італія.

Наразі Швейцарія прийняла й намагається впроваджувати політику сталого розвитку.

Однак варто пам’ятати, що чистоту у Швейцарії навели аж ніяк не закони і не підприємливість, а перш за все – екологічне мислення громадян. Акуратненькі смітнички – по чотири-п’ять в рядочок – не прижилися б, якби не розуміння громадян, що це на їхнє ж благо. Тут не буває хати скраю. Коли потрібні зміни, кожен починає їх із себе. І швейцарці просто не розуміють, як можна красти, давати хабаря, не прибирати за собою.

 

 

Як вирішують проблему сміття в Швейцарії [режим доступу: http://www.eco.com.ua/content/yak-virishuyut-problemu-smittya-v-shveycar... ]

Економія по-швейцарськи [режим доступу: http://energetyka.com.ua/energosberezhenie/435-ekonomiya-po-shvejtsarski ]

Швейцарія [режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B2%D0%B5%D0%B9%D1%86%D0%B0%D1%80%...

«Країни світу: Короткий полит. -екон. Довідник В». Під загальною редакцією І. С Іванова. – М. : Республіка 1997 – 480 стор

Орлов С. «Вся правда про Швейцарію» Москва: Думка, 1970. – 208с