Ставлення віруючих до виконання релігійних обрядів

1970-80-і роки стали найвищим піком секуляризаційних процесів в УРСР, хоча порівняно з хрущовською добою для цього періоду характерна більш «м’якша» антирелігійна боротьба. Характеристики, які давали виконанню обрядів віруючими, нагадували більш ранні. У «Настольной книге священнослужителя» (1983) подано таку оцінку особливості нехтування віруючих церковною службою: «Цей гріх найчастіше всього виявляється у відсутності прагнення брати участь у таїнстві євхаристії, тобто довгочасне позбавлення себе Причастя Тіла і Крові Господа нашого Ісуса Христа при відсутності будь-яких обставин, що перешкоджають цьому; крім того, це взагалі відсутність церковної дисципліни, нелюбов до богослужіння. Для виправдання зазвичай наводиться зайнятість службовими чи побутовими справами, віддаленість храму від дому, тривалість богослужіння, незрозумілість літургічної церковнослов’янської мови. Деякі доволі акуратно відвідують богослужіння, але при цьому лише присутні на літургії, не причащаються і навіть не моляться під час богослужін- ня»486. Хоча ця характеристика нагадувала ті, що стосувалися більш раннього періоду, слід відзначити, що загальна кількість відвідувачів богослужінь в УРСР різко зменшилася порівняно з попереднім періодом. Якщо в перші повоєнні роки чисельність учасників пасхальних богослужінь, за нашими підрахунками, сягала до девяти мільйонів осіб, а то й більше, то в 1980-х роках не більше двох мільйонів, це при тому, що загальна кількість населення України зросла.

Дослідники в цей період також наголошували на відсутності набожності в деяких осіб, особливо молоді, що інколи відвідували храми. Радянський релігієзнавець М. Гордієнко у своїй праці «Современное русское православие» (1987) зазначав: «Духовенство одноголосно визнає, що молодь найчастіше заходить до храму не з релігійних міркувань, а з цікавості: подивитися на незвичайну обстановку, послухати спів хору»487. Ця характеристика підходила і для деяких відвідувачів храмів старшого віку.

Спостерігалося не лише зменшення релігійності пересічних мирян загалом, а й звуження впливу релігійності на інші аспекти життя. Релігійність охоплює лише сферу внутрішнього життя людини (і то частково) і не поширюється на її професійну та суспільну діяльність. Віруючі дедалі частіше переставали звертатися до Бога. Архиєпископ Кирило (Гундяєв)  (тепер Патріарх Московський і всієї Русі. – П. Б.) зазначав, що секуляризація свідомості сучасних парафіян сприяла відособленню релігійного життя, його обмеженню відвідуванням храму в неділю, у кращому разі виконанням церковних приписів488. У «Настольной книге священнослужителя» підкреслювалося: «Перетворюючи православ’я на національну, домашню традицію, набір зовнішніх обрядів, жестів чи зводячи його до насолоди гарним хоровим співом, мерехтінням свічок, тобто до зовнішньої благоподібності, маловіри втрачають головне в церкві – Господа нашого Ісуса Христа»489. Серед більшості парафіян побутувала думка, що релігійність проявляється в зовнішніх показниках: частоті відвідування храму, тривалості перебування в ньому, кількості поклонів і прикладання до ікон, куплених свічок і замовлених треб, поданих записок із проханням помолитися за здоров я чи за упокій тощо.

Рідкісні відвідування храмів і загальна низька обрядова активність населення в окреслений період були характерні не лише для СРСР. Значне зменшення кількості учасників богослужінь у храмах упродовж ХХ ст. спостерігалося і в західноєвропейських країнах. Приміром, у ФРН 1950 року месу відвідувало 50, 6% католиків, а 1970 року – лише 32, 4%. Недільні меси, згідно з дослідженнями 1950-1960-х років, у Парижі і його передмістях відвідувало лише 11-12% населення, у робітничих районах цей показник знижувався до 7-3% 491. 1967 року лише 36% міського населення відвідували храми в Італії. У Барселоні (Іспанія) недільну месу відвідувало 20% населення, у Лісабоні (Португалія) – 17%. Єпископ Граца Вебер повідомляв 1974 року, що 70% католиків Австрії пов’язані з Церквою формально492.

Така ж ситуація спостерігалася не лише в католицьких, а й у протестантських країнах. Якщо 1851 року в Англії храми відвідувало в середньому близько 36% населення, то 1901 року в Лондоні – до 20%, а на початок 1970-х – не більше 15% населення Англії і Північної Ірландії, 35% ніколи не відвідували і близько 20% – у виняткових випадках. У робітничих районах частка осіб, які відвідували храми, складала 0, 5-2, 5% тих, що там проживали. Ще гірша ситуація спостерігалася в скандинавських країнах: на межі ХІХ-ХХ ст. храми відвідувало 17% населення Швеції, 1927 року – 5, 7%, 1960 року – 3%. У Норвегії 1960 року – близько 2% населення493. Очевидно, ці факти примусять замислитися, чи справді єдиним поборником релігії в УРСР була радянська влада. Як бачимо, у цих країнах теж спостерігався занепад релігійного життя, хоча антирелігійної політики тут не проводилося. Це ще раз підтверджує тезу, що на зниження релігійності, крім боротьби з релігією, впливали й інші фактори. У зазначених країнах спостерігалася втрата монопольного становища релігії в різних сферах духовної культури – науки, філософії, мистецтва. Церква поступово втрачала свій політичний і правовий вплив. Постійні міграції населення, нові соціальні орієнтації робітництва розмивали традиційну релігійність. Парафія переставала бути єднальним началом, центром громади і втрачала багато соціальних функцій. Падінню релігійності сприяла й НТР494.

Зрозуміло, що в УРСР ситуація була дещо інша, і секуляризаційні процеси на зразок тих,