Структура власності

Звідси ж і масові уявлення про те, що публічний сектор економіки сформований безвідносно, нейтрально до форми власності і являє собою сукупність підприємств, що охоплюють ключові загальнонаціональні і стратегічні сфери економіки. Зокрема, звідси суто статистичні складнощі вирахування держсектору економіки, не кажучи про труднощі, пов’язані з наявністю змішаних і квазіпублічних підприємств, в яких присутні як державний, так і приватний капітал чи фінанси.

Звідси ж і інший, поки що дивуючий нас феномен: відсутність інтересу з боку статистичних органів до постійного нагляду за держсектором як держмайном. Разом з цим органи статистики і уряду ведуть ретельний облік публічних фінансів. Ця відсутність видимої цікавості до публічного сектору як особливої форми власності пояснюється тим, що цей сектор фактично частіше за все ототожнюється з його фінансами, а не з матеріально-речовою основою.

Певні підстави для такого зміщення акцентів існують. По-перше, взагалі увага західної економічної теорії і практики державного управління концентрується не стільки на «запасі», чим являється матеріально-речова основа будь-якої власності, скільки на фінансах, які за своєю природою являються «потоками». По-друге, фінансові потоки як об’єкт державного управління потребують набагато більшої уваги, ніж відносно мало мінливі, стабільні та такі, що важко визначаються кількісно, «запаси» державної власності. По-третє, сама публічна власність як особливий об’єкт управління, проявляються, перш за все, саме через фінанси. Нарешті, як вже зазначено, наростає внутрішній парадокс (з точки зору нещодавніх уявлень), суть якого можна сформулювати наступним чином: державна власність як основа регулюючої ролі держави в усіх економічних та соціальних процесах відносно зменшується, а роль держави в економіці зростає.

Феномен відсутності видимого інтересу статистичних органів і урядів західних країн до своєї власності для нас дивний ще й тому, що ми пам’ятаємо нещодавнє соціалістичне минуле, в якому управління економікою було дійсно немислиме і неможливе без обліку і статистики державної власності. Але ця незвичність навіть у перехідній російській економіці вже майже зникла. Що дає знання статистики підприємств, в яких доля російської держави складає або 100%, або більше 50%, або від 25% до 50%. Верховну Раду і уряд цікавить інше цілком правомірне і більш актуальне питання: які прибутки отримує держбюджет від цієї власності, чи відповідають вони об’єму власності держави?

Визначити об’єм держвласності надзвичайно складно. Дійсно, як її виміряти, якщо ринок не спроможний вірно оцінити капіталізацію підприємств? Питань подібного роду безліч, а відповідей на них практично немає. Бо до цих пір не проведена інвентаризація держпідприємств, держмайна в державі та за кордоном. Статистика держсектору зводиться через це до вимірювання величини прибутків, які фактично поступають до бюджетів всіх рівнів, а також субсидій, дотацій, субвенцій. А це є статистика всього лиш фінансів держсектору.

Діапазон складових державного сектору дуже великий: від суто державних підприємств до змішаних, від фінансів центрального уряду до фінансів органів місцевого самоврядування, від прямого володіння урядом підприємствами, виробничими фірмами (тобто державна підприємницька діяльність) до суто правових способів впливу на приватні фірми, від суто національних до міжнародних організацій і фінансів. Звідси ясно, що масштаби державної (публічної) економіки величезні, хоча і важко визначені з високою точністю.

Державне втручання в економіку, його ступінь та ефективність до недавніх пір асоціювалася з рядом форм проявів, які відображаються в достатньо легко отримуваних статистичних індикаторах. Ці форми та відповідні їм індикатори умовно групуємо наступним чином.

На першому місці за масовим використанням стоїть доля та роль державного сектора в національній економіці, що статистично виявляється в удільній масі не приватного сектору в ВВП або ВНП у відношенні держзакупівель товарів та послуг до об’єму ВВП.

Далі іде масштаб і відносне місце публічної матеріально-речової власності, яка вимірюється у вартісних показниках, у всіх активних національних суб’єктів економіки (або в національних багатствах держави), у долі працюючих на підприємствах держсектору в загальній чисельності зайнятих.

 

 

Будь-яка виробнича діяльність людей починається з відносин власності. Так, щоб розпочати виробництво матеріальних благ, необхідно спочатку оволодіти об’єктивними умовами виробництва: землею, засобами і предметами праці. Хто привласнив засоби виробництва, той стає господарем продуктів виробництва, розподіляє їх і обмінює в своїх інтересах. Тому, коли говориться про власність, мова йде в першу чергу про те, кому належать засоби виробництва та вироблений продукт,

Що ж розуміється під власністю? Західна економічна наука, беручи до уваги лише юридичний аспект, зводить поняття власності до її речових об’єктів і визначає власність як відношення людини до речей. З юридичної точки зору власність характеризує відносини щодо присвоєння, володіння та використання людиною різних цінностей (матеріальних, духовних).

 

 

З економічної точки зору власність відображає, з одного боку, відносини між людьми з приводу присвоєння засобів виробництва, а з іншого – спосіб поєднання робочої сили з засобами виробництва. Марксистська політекономія, роблячи наголос на економічній основі (поділ праці, купівля, продаж, спадщина об’єктів власності), визначає власність як певні економічні відносини між людьми з приводу привласнення ними матеріальних благ.

Ми ж, розглядаючи власність як об’єктивні відносини між людьми з приводу привласнення ними об’єктів власності й насамперед, засобів виробництва, в її