Створення безбар’єрного соціального середовища для інвалідів

 

1. Створення безбар’єрного соціального середовища для інвалідів

2. Засоби реабілітації інвалідів

Список використаної літератури

 

 

Одним з найважливіших критеріїв рівня розвитку суспільства є стан суспільного здоров’я і системи його забезпечення. Разом із захворюваністю і смертністю одним із складових показників здоров’я є відсоток інвалідів у суспільстві. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я ООН кількість інвалідів досягає 10% від загальної кількості населення в будь-якій країні світу. В деяких країнах ці показники значно перевищують ці середньостатистичні дані.

Причини інвалідності дуже різноманітні: вроджені фізичні вади, ускладнення хвороби, дорожньо-транспортний та виробничий травматизм, поранення під час військових дій, старість, негативні наслідки забруднення навколишнього середовища тощо. Незважаючи на сучасні досягнення наукового та медичного прогресу в лікуванні та поверненні травмованій людині втрачених фізичних можливостей, залишається ще дуже багато людей, яким сучасна медицина не може допомогти. На жаль, на майбутнє не спостерігаються тенденції щодо зменшення їх кількості. Забезпечення таких громадян належним рівнем і умовами життя потребує реалізації спеціальних заходів. У Декларації інвалідів ООН про права інвалідів, прийнятій у 1979 р., проголошується, що «…інваліди мають невід’ємне право на повагу їх людської гідності. Інваліди, які б вони не були за походженням, характером та серйозністю їх ушкоджень або природних вад, мають ті ж основні права, що і співгромадяни їхнього віку, що в першу чергу означає право на задовільне життя, яке б було якомога нормальне і повнокровне… Інваліди мають право на те, щоб їхні основні потреби враховувалися на всіх стадіях економічного та соціального планування кожної держави».

В Україні проблема забезпечення груп населення з обмеженими фізичними можливостями умовами співіснування в суспільстві стоїть досить гостро. На сьогодні в країні за офіційними даними мешкає більш ніж 2, 5 млн інвалідів. Лише чотирнадцять відсотків людей з обмеженими фізичними можливостями мають можливість пересуватись за межами своїх помешкань.

Протягом довгого часу цьому питанню приділялося мало уваги як на законодавчому рівні, так і в реальному проектуванні. І, як результат, сьогодні більша частина будівель та споруд, якими здорові люди користуються без яких-небудь ускладнень, є абсолютно недосяжна для людей з тими чи іншими фізичними вадами.

У вітчизняній архітектурно-містобудівній практиці є розробки зі створення архітектурного середовища пристосованого до вимог інвалідів, проте і досі міське середовище практично не пристосоване до їх потреб.

Зразу ж після оголошення незалежності України, з метою розв’язання проблем інвалідів у 1991 р. був прийнятий Закон «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні». Ціла низка актів і постанов, затверджених на основі цього закону, дає надію на суттєві зміни у ставленні до проблем формування безбар’єрного середовища в нашій країні.

Безбар’єрне середовища – це середовище, що доступне всім членам міського суспільства, незалежно від їх віку, стану здоров’я, ступеня їх соціальної та фізичної активності, не має фізичних або моральних перешкод, які б заважали активній життєдіяльності всіх людей. Це багатофункціональне середовище, пристосоване для всіх представників міського суспільства та, особливо, для потреб людей з обмеженими фізичними можливостями, яке дозволяє економити їхні обмежені сили, дає їм можливість вести нормальну життєдіяльність та сприяє залученню до суспільно корисної праці.

Наявність великої кількості інвалідів в Україні зумовлює необхідність проведення заходів, спрямованих на покращання умов їх життя та залучення до суспільно корисної праці.

Як відомо, люди з фізичними вадами намагаються компенсувати недоліки свого фізичного стану (обмеженість пересування та спілкування) за рахунок розвитку та удосконалення доступних їм видів діяльності.

Багато з таких членів нашого суспільства одержують вищу освіту заочно, за допомогою сучасних технічних засобів та спеціальних навчальних програм, мають можливість розвивати свої здібності. Серед інвалідів багато творчо обдарованих людей, охочих активно працювати. Це не тільки дало б їм можливість забезпечувати власне існування, але і робити посильний внесок у розвиток суспільства.

Фізичні ураження, що призводять до інвалідності можуть бути різними: втрата зору, слуху, ураження опорно-рухової функції тощо. Кожна категорія інвалідів потребує спеціальних архітектурно-просторових вирішень для забезпечення нормальних життєвих процесів, але особливо актуальною є проблема забезпечення можливості користуватись навколишнім середовищем для людей з обмеженою або зовсім відсутньою можливістю самостійно пересуватись. При проектуванні комфортного середовища для них, разом зі специфікою способу життя, необхідно враховувати розміри крісел-візків та інших пристроїв, які використовуються інвалідами для пересування.

Для того, щоб хоч якось обслуговувати себе, інваліду потрібно вільно пересуватись в усіх функціональних зонах квартири, мати можливість вийти на вулицю, відвідати магазини, медичні заклади. Але навіть маючи інвалідний крісло-візок людина-інвалід не може вирішувати свої побутові проблеми. Квартири не розраховані на переміщення у кріслі-візку. Вузькі двері, розміри та обладнання кухонь та санітарних вузлів роблять пересування по приміщенню та користування життєво необхідним приладдям майже неможливими.

Через двері квартир і ліфтів крісло-візок можна пронести тільки в розібраному стані, отже у інваліда мають бути супроводжуючі помічники. Біля виходу з будинку, біля входу до будь-якої установи – непереборні для інвалідів сходи. Непрохідні для них і пішохідні переходи через проїжджу частину вулиць. Останнім часом нові підземні переходи забезпечують пандусами. Але відстані між такими переходами вимірюються кілометрами, а спеціального суспільного транспорту для перевезення інвалідів немає. Подолати