Суб’єктивний компонент соціологічної теорії (історичний аналіз)

 

 

У вступі обгрунтовується доцільність вибору і актуальність дисертаційного дослідження та визначається стан її наукової розробленості. Формулюються мета та основні завдання роботи, визначаються об’єкт і предмет дослідження, його теоретико-методологічні засади. Розкривається наукова новизна одержаних результатів, їх практична і теоретична значущість, апробація, а також зв’язок дослідження з науковими програмами.

У першому розділі «Загальнометодологічні підходи до дослідження суб’єктивного компонента соціологічної теорії» розглянуто розвиток уявлень щодо розуміння місця та ролі індивіду у методологічних концепціях філософського взірця.

У період архаїчної міфології суб’єктивний компонент не розглядався як притаманний процесу вироблення та функціонування соціального знання. Світосприймальні моделі того періоду несли в собі заперечення можливості індивідуалізованого впливу на світ, а тому й необхідності специфічної практики авторизованого пізнання індивідом світу й соціуму. Архаїчний міф є такою формою світосприйняття, що характеризувалася насамперед тим, що його «текст», існуючи в усній формі, поза просторово-часовою визначенністю, не припускає будь-якого авторства.

Суб’єктом пізнання тут одночасно є природа і людина, людський рід, а структура ідей свідомості приймає вигляд структурної впорядкованості природньо-родового організму. Зв’язок між ідеями відбувається по типу функціонального зв’язку органів тіла та генетичного зв’язку предків та нащадків. Рух свідомості у всесвітньому природньо-родовому організмі відбувається під впливом природних ритмів життя згідно світового кругооберту речовини, тому індивід не уособлюється і не виступає суб’єктом пізнання та дії.

З переходом до ранньокласового суспільства, який пов’язано зі значними кризами та переворотами, «текст» родової свідомості відокремлюється від соціоприродних реалій, його носіями стають філософи – індивідуальні носії «мовлення». Вони намагаються реставрувати картину світу, відтворити гармонію шляхом реставрованого взірця світопобудови.

Суб’єктний компонент становлення нового знання в період Античності починає розглядатися як один з факторів перетворення світопобудови.

Згідно Платона новація йде від Бога через ланцюжок індивідів, які якісно розрізняються за своєю спроможністю до осягнення істини, причому першими у трансляційному ряду стоять поети. Індивід, таким чином не мислиться першоджерелом виникнення нового знання, але вже є необхідною інстанцією. Індивідуальний досвід може привести у світ істини, але він не корелює зі змістом нового знання.

Арістотель пропонує нове поняття – «формальної причини», яка мислиться ним як результат певної діяльності людської особи задля зняття проблеми багатозначності можливого вимовлення істини. Суб’єктна «думка», «погляд», стає в цій системі необхідною ланкою створення самої істини. Але, з іншого боку, Арістотель розробляє Логіку, досліджуючи правила, за якими повинно реалізовуватися людське мислення. Таким чином суб’єктивний компонент тільки тоді є повноцінною складовою істинного пізнання, коли в ньому інтеріоризовано об’єктивно існуючий, космічний зв’язок речей, за яким треба зв’язувати категорії мислення.

У доктринах пізнього Середньовіччя суб’єктивний компонент пізнання розуміють як атрибут Бога. У пізньосхоластичній концепції Бога-обманщика істинність будь-якого знання не мислиться поза актуального стану суб’єкта-Бога. Він може навіть істинні знання перетворити на хибні та навпаки – суб’єктну спрямованість, таким чином, поставлено над раціональністю пізнання.

У період Відродження багато з рис, які мислилися притаманними Богу переносяться на людського індивіда. Якщо поняття особистості виходить з оригінальності живого індивідуального буття, то формальним вираженням уявленнь про особистість стало поняття «суб’єкт» – носій значущих дій, а також єдність категорій, що визначає цю значущість. Суб’єкт – це Перше, далі чого мислення не може проникнути, він – автономне першоджерело духовного життя.

В світостприйнятті Нового Часу усе, що може бути виведеним з життя, або суб’єкту, визнається остаточно пізнаним. При цьому особистість та суб’єкт є такими ж незбагненними, як сама природа. Все, що обгрунтоване з їх допомогою, поза сумнівами та критикою. Так особистість стає одним з сакральних атрибутів пізнання. Геній несе в собі якусь тайну, уявлення про нього пов’язане з уявленнями про богів. В ідеалістичному розумінні духу суб’єктивність індивіду співвідноситься з суб’єктивністю Всесвіту – світовим Духом, і є, власне, його вираженням.

Філософські ідеї І. Канта та Г. В. Ф. Гегеля заклали фундамент соціологічного підходу до розвитку пізнавальної діяльності суб’єкту – на них сформувалися неокантіантський та неогегельянський варіанти «соціології знання», марксистська парадигма, «розуміюча соціологія», «франкфуртська школа» тощо. Ідеї щодо соціальної природи знання проголошували багато мислителів до Канта, одначе саме в німецькій класичній філософії відбувається якісний переворот у цьому питанні. До Канта та Гегеля у якості відправної інстанції розгляду пізнавальної активності приймали свідомість окремого індивіда, тому процес пізнання виглядав як «гносеологічна робінзонада». У Гегеля суспільний характер свідомості є принципом його системи. У розвиткові гносеології від «робінзонади» до розуміння суспільства як суб’єкта пізнання особливе місце належить Канту. Суспільна природа пізнання в своєрідній формі відображується в конкретній свідомості суб’єкта. Тобто історія є становленням суб’єктивного компонента пізнання.

Згідно концепції К. Маркса для індивідуальної свідомості реальним є факт існування зафіксованої в матеріальних умовах буття духовної культури людського роду, усередені якої (та завдяки прилучанню до якої) індивід «пробуджується» до того, щоб бути суб’єктом та усвідомлювати себе як такого. Більш того, Маркс розглядає суб’єктивність людського розуму як результат відчуження індивіду від роду в діалектиці розвитку людського роду. Відчуження – це є необхідна форма для подолання системи протиріч розвитку людського роду