Сучасні антропологічні типи українців

Головний покажчик визначається відношенням ширини до довжини черепа, помноженим на 100. Він може бути від 58 до 98. Брахікефалія – покажчик вище 80; доліхокефалія – покажчик 75-77.

Тетяна Кондукторова проводила порівняльний аналіз черняхівських черепів з германськими і прийшла до висновку, що вони мають значні відмінності, тому немає підстав говорити про домішки готського етнічного елемента.

Східнослов'янські племена початку ІІ тисячоліття н. е. були кількох типів. Сіверяни – довгоголовий, вузьколиций тин з сильно виступаючим носом. Древляни – довгоголовий широколиций тип з сильно виступаючим носом. Поляни – середньоголовий вузьколиций тип з відносно невеликим черепом. Середньовічне населення Середньої Наддніпрянщини має схожий тип із скіфським населенням попередніх епох, з яким воно, безперечно, мало генетичний зв'язок.

Соматична антропологія вивчає тіло живих людей методами антропометрії: анатомічні, генетичні, дактилоскопічні, гематологічні, одонтологічні особливості; а також здійснює описи форм тіла, рис обличчя, пігментації тіла (кольору), кольору волосся методом антропоскопії.

Антропометричні дослідження сучасних українців доводять, що середній головний покажчик у них 83-83, 5. А для українців Полісся, Рівенщини, Житомирщини середнім є 85, 5. Це високий покажчик і в порівнянні з іншими слов'янськими народами: болгари – 78, росіяни – 80 (в деяких регіонах 81-82).

Цікавою галуззю антропології є етнічна дерматогліфіка, яка досліджує малюнки та капілярні лінії на руках у зв'язку з етнічною належністю людей. Виявлено, що кожна раса відзначається своїми особливостями і це найкраще видно на пальцях. Подивившись на відбитки пальців, ми можемо розгледіти своєрідні завитки, закрути, які, поєднуючись з іншими лініями, утворюють маленькі трикутники чи “трипроменеві зірочки”. Ці значки прийнято називати дельтами. Отже, на одному пальці буває переважно одна-дві дельти (однодельтові і дводельтові пальці). Загальна кількість дельт на обох руках (на десяти пальцях) називається дельтовим індексом.

В Україні найнижчий дельтовий індекс (середній 12-13) : на Правобережжі і в Поліссі 11, 6-12, у Карпатах 13-13, 6. Порівняємо: для росіян середнє до 15, для негроїдів 10-13, для монголоїдів та австралоїдів 16-17.

Серед інших галузей антропології можна назвати ще етнічну одонтологію, яка досліджує етнічні різновиди зубів. Шляхом створення численних зліпків із зубів вчені встановлюють типові узори борозен жувальної поверхні зубів. Навіть найскладніший узор можна висловити формулою. З допомогою таких методів можна простежити картину расових відмінностей. Складаються одонтологічні типи.

Українці мають два типи зубів. Південний грацильний тип поширений у Карпатах, Середньому Подніпров'ї. Середньоєвропейський тип має невелике поширення.

Одонтологічний тип визначається за першим нижнім моляром (кутнім зубом). Для українців характерний 4-х горбковий нижній моляр. Кількість лопатоподібних різців в українців дорівнює нулю. Лопатоподібні різці переважають у монголоїдів.

Росіяни мають два типи зубів: середньоєвропейський і північно-фінський. Для них характерний шестигорбковий нижній моляр. А лопатоподібність різців (6%) є спадком монголоїдного типу.

На думку багатьох антропологів одонтологія найточніше серед усіх галузей антропології відбиває етнічні зв'язки. До того ж вона дає цінний матеріал палеоантропології, оскільки в археологічному матеріалі зуби добре збережені порівняно з іншими кістками.

 

 

До складу сучасних українців входить сім антропологічних типів:

1) Дунайський (норікський) тип. Нащадки носіїв шнурокерамічних культур Західної України, Поділля і Південної Польщі. Археологічні знахідки свідчать, що дунайські українці генетично пов'язані з іллірійськими, фракійськими, кельтськими етнічними компонентами. Нині дунайський антропологічний тип переважає в рівнинній Галичині, західному Поділлі (за винятком крайніх північних районів Львівщини і Тернопільщини). На території Польщі – це Холмщина та Томашів.

Особливості дунайського типу виявляються в максимально європеоїдних ознаках: довгому, відносно вузькому; обличчі з довгим, прямим і тонким носом. Цей тип складає понад 10% всього населення України.

2) Поліський тип. Нащадки пізньонеолітичних носіїв дніпродонецької культури, які мігрували в правобережне Полісся. До складу українців Житомирського і Рівненського Полісся входить давній кроманьйоїдний палеосвропейський компонент. Це носії археологічної культури гребінчатої кераміки, що мають генетичний зв'язок із ще давнішими пізньомезолітичними культурами.

Особливості поліського типу: дуже низьке і широке обличчя (лицевий покажчик 85, 5), максимально розвинуте надбрів'я, масивне чоло. Такий тип не зафіксований у жодному ареалі Європи, крім України. Зріст поліщуків середній, очі дещо темніші, ніж в інших регіонах, а колір волосся світліший.

Цей тип поширений на Житомирщині, Рівненщині, Волині (волинський варіант поліського типу). До волинського варіанту також входять північні райони Львіщини і Тернопільщини, а також українці Брестщини. Поліський тип становить близько 10% всіх українців.

3) Верхньодніпровський тип. Нащадки давнього палеоєвропейського населення, але без кроманьйонських рис. Особливості цього типу: дуже світла пігментація очей (60%) і найнижчий в Україні головний покажчик (80). Цей тип зафіксований лише у Рипкінському районі Чернігівської області. Він становить лише 0, 5% всіх українців.

4) Центральноукраїнський тип. Нащадки місцевого староукраїнського населення ХІІ-ХІІІ ст., що мають слов'янську основу (дещо модифікований дунайський, поліський, а також більш південні елементи індоіранського, іллірофракійського та пізнішого тюркського походження). Тюркські антропологічні ознаки виявляються при порівняльному аналізі в окремих селах Полтавщини та Західної України, але вони виступають не чітко, лише незначне сплющення обличчя та особлива складка верхніх повік.

Українці Київщини є генетичним спадкоємцем аборигенного населення і зберігає виразні європеоїдні риси, незважаючи на монголо-татарську навалу.

Цей тип відзначається високим зростом, але середніми покажчиками голови, обличчя, пігментації волосся та очей, середньою висотою перенісся та інших ознак. Він становить 60% всіх українців.

5) Нижньодніпровсько-прутський тип. Нащадки індоарійського палеоантропологічного населення. Помітний індо-іранський і навіть давньоіндійський компонент (особливо в с. Кам'яне Лебединського району), що виражається в темній пігментації очей і волосся, значному розвитку волосяного покриву.

Цей тип характеризується довгоголовістю, незначним виступанням нижньої частини обличчя, незвичайним поєднанням різкопрофільованого обличчя з низьким симотичним покажчиком носа. Це високорослі, відносно темнопігментовані люди з низьким покажчиком голови. Є два варіанти цього типу: нижньодніпровський (походить від населення півдня Київської Русі) та припрутський (українське населення півночі Молдови, а також Хотинщини).

6) Динарський тип близький до карпатського, обидва мають ряд взаємних переходів). Нащадки давнього населення України, що мають суттєві іллірійські, фракійські, кельтські та індійські компоненти. Динарський антропологічний тип поширений у східній частині Карпат, в Буковині і частково Гуцульщині (крім західних гуцулів, що належать до карпатського типу), у східному Прикарпатті та ін.

Характеризується однаковою кількістю світло- і темнооких, але за кольором волікся переважно темні (70%), світловолосих лише 2%, решта – змішані кольори. Такого типу 4-5% всіх українців.

7) Карпатський (карпато-альпійський) тип. Нащадки куштановицької культури VI-ІІІ ст. до н. е. Ареал їх поширення збігається з ареалом культури підкарпатських курганів, носіями якої були карпи. За антропологічними ознаками подібні до динарців. Гематологічні ознаки (зокрема, резус-від'ємність) вказують на їхній генетичний зв'язок з народами Балканського півострова, Кавказу, Північної Індії. Карпатський тип становить 7-8% всіх українців.

В етногенезі українців брали участь як слов'янські племена, так і неслов’янські. Серед слов'янських племен можна назвати білих хорватів, поляків, словаків, чехів, сербів, росіян і білорусів. Оскільки близькість географічного положення слов'янських земель сприяла тісним контактам, то, безумовно, це позначалось і на етнічних зв'язках. Серед неслов’янських племен антропологи називають Іранські, дакофракійські, балтійські, тюркські, північно-кавказькі. Щодо фіно-угорських племен, то на території України їхніх слідів майже не виявлено, лише на північному сході від Дніпра до Волги з'являється мордовський етнічний компонент.

Що ж стосується концепції української раси, то її чітко сформулював Юрій Липа в книзі “Призначення України”. На його думку раса – це не стільки пропорції черепа, ширина обличчя чи колір очей, скільки етнопсихологія, генетика, дух нації. Хоча, звичайно, генетичний код дає певний антропологічний тип, що виражений у зовнішньому вигляді.

За свідченням давніх істориків кожен скіф повинен був знати свій родовід до сьомого коліна. Той, хто не знав свого походження, не міг вважатися повноцінною людиною, він був поза родом, поза племенем, йому було важко вижити, його цуралися. І якщо нині серед нас, цивілізованих людей, далеко не кожен може назвати імена своїх дідів та прадідів, задумаймося над цією скіфською етикою. Адже через пізнання і вшанування людиною своїх кровних предків відбувається й пізнання генетичних коренів свого народу, і шанобливе ставлення до його святинь.

 

 

Відомо, що будь-який етнос відрізняється від інших народів шістьма етновизначальними ознаками: самосвідомістю, окремою етнічною територією, своєрідністю мови, культури, характеру, а також національною економікою. Щоб визначити час народження народу, слід встановити ці ознаки і простежити час їхньої появи в минулому.

Українці яскраво проявилися як своєрідний етнос в козацький період своєї історії, що датується XVI-XVIII ст. На цей час український етнокультурний комплекс уже в основному сформувався і його корені слід шукати в попередньому епосі, а саме в часи Київської Русі. Прірва між києворуським та козацьким періодами української історії не була настільки широкою та глибокою, щоб стверджувати, що вона розділяє два окремих етноси.

Українці належать до народів з визначеним антропологічним типом. Цей український тип окреслив видатний антрополог Ф. Вовк та його учні. Більшості українців властиві відносно високий зріст, довгі ноги, смаглявий колір шкіри, темне волосся та очі, кругла голова, довгасте обличчя, прямий ніс. Ці особливості спостерігаються у 60-80% сучасної сільської людності України. На периферії українських етнічних територій простежуються домішки інших антропологічних типів.

За даними історії, археології, етнографії, мовознавства, антропології, українці XVI-XVIII ст. за основними етновизначальними показниками були безпосередніми генетичними нащадками людності Південної Русі X-XIV ст. Русичі Середнього Подніпров’я, Волині, Галичини, Поділля за етнічними ознаками були праукраїнцями, які створили державу Русь зі столицею у Києві.

Антропологічні дані свідчать, що більшість людності Південної Русі, козацької України та сучасної української держави належить до одного центральноукраїнського, або динарського антропологічного типу. В той же час поляки, білоруси та росіяни належать до іншого, віслянського антропологічного типу, який суттєво різниться від динарського.

Отже, росіяни та білоруси є нащадками стародавнього Києва тією мірою, якою литовці, українці, грузини чи узбеки стали нащадками Москви після розпаду Російської імперії. Звичайно, їхня культура певною мірою увібрала в себе елементи російської метрополії, але від цього вони не стали росіянами.

 

 

1. Баран В. Д, Козак Д. Н., Терпиловський Р. В. Походження слов’ян. – К. 1991.

2. Вовк Х. К. Студії з української етнографії та антропології. – К. : Мистецтво, 1995.

3. Залізняк Л. Етногенез українців // «Філософія Історія Політологія», – К. : Генеза, № 1 (3) 95.

4. Залізняк Л. Л. Нариси стародавньої історії України. – К. : Абрис, 1994.

5. Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. – К. : Фенікс, 1994.