Суспільно-політична позиція учнівської молоді Півдня України другої половини ХІХ ст.

На виховання вірнопідданських почуттів в учнівської молоді спрямовувався і зміст навчальної літератури з гуманітарних дисциплін (російська та всесвітня історія, Закон Божий, російська мова і словесність). Існувало багато навчальних планів і підручників, зміст яких узгоджувався з рекомендаціями Міністерства Народної Освіти і духовної цензури. Існували списки «забороненої літератури», які не допускали в школи твори демократичного й національного спрямування. Заборонялося україномовне пояснення вчителя незрозумілих для учнів російськомовних текстів. Незважаючи на неодноразові виступи прогресивних педагогів і земців, українська учнівська книга й мова залишалися недоступними для учнівської молоді, що становило серйозну перешкоду для розвитку навчального процесу й українськості на Півдні України.

Основним предметом гуманітарного циклу вважався «Закон Божий». Виховання релігійних почуттів, християнського світогляду учнів було головною умовою формування вірнопідданського світогляду учнів. Однак у середніх навчальних закладах Півдня України він, як і в інших регіонах, відігравав більше навчальну, ніж виховну роль.

На виховання вірнопідданських почуттів і російського патріотизму спрямовувалися підручники з історії, особливо Д. І. Іловайського, які характеризувалися монархічним і національно-патріотичним спрямуванням, поєднаним з пропагуванням православ’я. Автор відмовляв українському народу в праві на власну етнічність, мову, історію, зображував його як частку російського етносу, схвалював дії Б. Хмельницького з приєднання України до Московського царства. Для виховання вірнопідданських поглядів учнівства призначалися й підручники з всесвітньої історії П. Віноградова, О. Трачевського та інших авторів.

Виховання молоді на принципах вірнопідданства, патріотизму та релігійності давало свої практичні результати. Абсолютна більшість вихованців середніх навчальних закладів уникала опозиційної діяльності, старанно навчалася, перебувала під впливом учителів. Виражаючи своє вірнопідданство, частина учнів ставала інформаторами директорів навчальних закладів і повідомляла їх про «неблаговидні» поступки своїх товаришів і вчителів. В історії Одеської 2-ї гімназії була зафіксована участь її вихованців у Кримській війні 1853-1856 рр., яка подавалася як приклад для наслідування. Окремим з таких гімназистів по закінченню навчання робилися записи про здійснені подвиги й монаршу відзнаку. Вихованці середніх навчальних закладів робили пожертви на користь нижніх чинів російської армії, що також пропагувалося як важливе патріотичне дійство. Досить поширеними були дарування середніми школами монаршим особам різних виготовлених учнями речей, ініціювання відкриття стипендії імені імператора чи інших осіб з добровільних пожертвувань. Частина учнів пропагувала серед «штундистів» та інших розкольників православне вчення, його духовні цінності.

Отже, запропоноване в першій половині ХІХ ст. міністром народної освіти С. С. Уваровим виховання громадян імперії в дусі «православ’я, самодержавства і народності» активно втілювалося в шкільний процес Півдня України.

У висновках наведені основні результати дослідження.

1. В історіографії відсутні спеціальні праці, які б комплексно досліджували як опозиційну діяльність, так і прояви вірнопідданства в середовищі учнів Півдня України другої половини ХІХ ст. Джерельна база з цієї проблеми є достовірною й достатньою для створення комплексного дослідження теми дисертації.

2. Протягом другої половини ХІХ ст. на Півдні України відбувалося активне формування мережі середніх навчальних закладів і збільшення кількості учнівської молоді. За цими показниками Південь України не відставав від інших українських регіонів. До шкільної мережі входили навчальні заклади різного відомчого підпорядкування – Міністерства Народної Освіти, духовного відомства, воєнного відомства тощо. Незважаючи на різне підпорядкування й напрямки професійної підготовки учнів, перед ними стояло спільне завдання – виховання учнівської молоді в дусі вірнопідданства, російського патріотизму й православ’я.

3. Із середини 1860-х років і особливо у 1870-х роках відбувається посилення правової регламентації життя учнівства як у школі, так і поза її межами. Основним завданням державної політики в цьому напрямку було запобігання формуванню та прояву опозиційних настроїв учнів через установлення різноманітних заборон, особливо у сфері суспільно-політичного життя та заохочення слухняного учня. Система правових регуляторів життя середньої школи, спрямована на формування вірнопідданого учня, інколи сама ставала причиною опозиційності учнівської молоді.

4. Головною формою опозиційної діяльності учнівської молоді в другій половині 1860-х – 1870-х роках стали нелегальні гуртки «самоосвіти». Утворилося щонайменше 10 таких гуртків у гімназіях і реальних училищах головних міст Півдня України, на учасників яких значний вплив мала народницька ідеологія. Однак у своїй основі діяльність гуртків носила самоосвітній характер, без сприйняття й реалізації революційних методів боротьби народників. Практикувалося читання окремими учнями забороненої літератури, відкриті висловлювання проти влади, допомога народникам у революційній діяльності. У молодіжний опозиційний рух проникають українофільські тенденції, з чим посилюється формування національної свідомості серед учнівської молоді.

5. Своєрідним організаційним центром опозиційного учнівського руху Півдня України початку 1880-х років став «Центральний одеський учнівський народовольський гурток». Його діяльність привела до зміцнення учнівських гуртків у ряді міст регіону, поширення опозиційних настроїв серед учнівської молоді. Схвалена на з’їзді представників учнівських гуртків Півдня України в квітні 1884 р. програма дій надала опозиційному руху молоді більшої організованості, стабільності та чіткішої спрямованості.

6. З кількісним збільшенням гуртків до 18 опозиційний учнівський рух у 1880-х