Суспільство як соціальна система

На рубежі ХІХ – ХХ ст. уявлення про суспільство набирають більш ґрунтовних наукових форм. Зокрема, це прослідковується в науковому доробку французького соціолога Е. Дюркгейма та німецького соціолога М. Вебера. Так, Дюркгейм під суспільством розуміє соціальну реальність, існуючу об‘єктивно і незалежно від волі індивідів. М. Вебер розглядає суспільство як результат міжіндивідуальної соціальної взаємодії людей. Соціологи піднімають питання специфіки соціальних зв‘язків між індивідами, поділу людей за їх соціальними та природними характеристиками, мотиваційної основи життєдіяльності індивідів, проблеми соціального контролю та соціального управління.

Зміст концепції суспільного розвитку, які не з‘являються впродовж ХХ ст. пов‘язаний з осмисленням нових явищ у економічному, політичному та культурному житті західних країн, США, обумовлених НТР, змінами соціальної структури та суспільної свідомості.

У сучасній соціології значне місце належить також інтеракціоністським і феноменологічним концепціям, згідно яких суспільство трактується як певна символічна система, що постійно відтворюється у процесах духовної взаємодії індивідів. Опріч цього, соціальний світ в них розглядається, насамперед, з точки зору його співвідношення з цінностями та установками окремих особистостей. Класичну розробку ці концепції здобули у працях А. Шюца, Т. Блумера, П. Бергера, Т. Гарфінкеля, Е. Гідденса та ін.

Системно-методологічні знання про суспільство особливо активно розвиваються сьогодні в країнах Західної Європи та Америки. Вони вкладаються у рамки таких основних напрямів сучасної соціальної системології: соціально-кібернетичного, структурно-функціонального, інтегративно-системного.

Основи кібернетичного бачення сучасного суспільства закладалися ще на початку ХХ ст. М. Массе, Г. Гуревичем, У. Леві-Строссом. Класичну форму соціально-кібернетичним поглядам надав Н. Вінер. У праці «Кібернетика чи управління і зв‘язок в тварині і машині» (1940 р.) він тлумачить суспільство як організоване ціле, на зразок ідивідума, що скріплюється в ціле системою зв‘язків, яким притаманна динаміка. Інформація і зв‘язок є механізмом організації суспільства.

Характер і зміст структурно-функціональних парадигм суспільства здебільшого визначаються ідеями, які на початку ХХ ст. висунули американські вчені Л. Ф. Ворд, А. В. Смолл, К. Ц. Кулі. Завдання побудови сучасної цілісної структурно-функціональної теорії вперше виконав Б. Маліновський, який є одним з найяскравіших представників культурного антропологізму, предметом дослідження якого є соціальна поведінка людини. У центрі культурно-антропологічної парадигми Маліновського знаходиться поняття функції, яке він визначає як задоволення потреб через активність, у процесі якої люди об‘єднуються, використовують створені ними засоби праці і споживають продукти. Загальні аксіоми функціоналізму вчений виклав у праці «Функціональна теорія». Він виділяє їх п‘ять:

- культура є інструментом вирішення будь-якої проблеми з метою задоволення потреб індивідів;

- кожний елемент системи служить засобом досягнення її мети;

- елементи системи є взаємозалежними;

- активність, відносини, об‘єкти системи організовані навколо життєво важливих проблем, що вирішуються соціальними інститутами різного спрямування;

- з динамічної точки зору культура може аналізуватися у найрізноманітніших аспектах: соціальний контроль, економіка, система знань, вірувань, мораль тощо.

Своє класичне вираження теорії структуралізму і функціоналізму отримали в працях Толкотта Парсонса («Структури соціальної дії», «Соціальні системи»). Центральною категорією його концепції є поняття «взаємодія». На думку Парсонса, усі людські феномени є окремими випадками взаємодії між двома чи більше людьми, що розглядаються як особи, організми, діячі. Система взаємодії включає чотири компоненти: сукупність одиниць, які взаємодіють між собою; сукупність правил, факторів, умови яких визначають структуру орієнтації та взаємодії одиниць; процес взаємодії; середовище функціонування системи. Людську соціальну взаємодію Парсонс називає культурною. Аспекти ж поведінки, які стосуються культурно-рівневих систем, називає дією. Дія у технічному значенні включає чотири типи підсистем. Перша підсистема – просто організм. Друга підсистема – соціальна система, яка виникає у процесі взаємодії індивідуальних одиниць. Третя підсистема – культурна. Четвертою підсистемою дії є особистість. Отже, соціальна система розглядається як одна з чотирьох підсистем дії і становить ядро цих підсистем. Своєю чергою, ядром соціальної системи виступає соціальна спільність.

Одним із типів соціальної системи, за Парсонсом, є суспільство. Суспільство виникає на певному етапі еволюційного розвитку контролю над середовищем існування і характеризується найвищою самодостатністю соціальної системи. Парсонс виділяє три основні форми середовища соціальної системи: органіко-фізичну, культурну, психологічну. У ролі засобів соціального взаємообміну розглядає: гроші, політичну владу, впливи, вручення, передачу.

Інтегративно-системні теорії підсумовують основні положення соціально-кібернетичних і структурно-функціональних парадигм. У своєму розвитку проблематика загальної теорії систем пройшла три основні етапи:

- різні варіанти органічних концепцій, теорія інтегративних рівнів (Г. І. Браун), загальна організаційна наука (А. А. Богданов) ;

- концепція «загальної теорії систем» Л. фон Берталанфі;

- сучасна стадія розробки, представлена рядом варіантів загальносистемного підходу (А. Рапопорт).

З позиції загальної теорії систем суспільство розглядається як складна саморегулююча цілісність, що включає різні рівні функціонування і відтворення. Основними питаннями дослідження загальносистемних теорій є: дослідження внутрідержавних конфліктів, гонки озброєнь тощо. Тобто питань, що впливають на стан рівноваги соціальної системи.

Системні уявлення про суспільство, таким чином, дають змогу розглянути цей феномен як якісну цілісність, елементи якої, володіючи загальними характеристиками системи, водночас мають свої специфічні властивості. Опріч цього, вони