Система освіти в Україні, її структура

 

РОЗДІЛ І. Система освіти в Україні, її структура

РОЗДІЛ ІІ. Зміст освіти в сучасній школі

РОЗДІЛ ІІІ. Завдання закладів освітньої системи України

 

 

Наука і освіта в Україні у 80-х на початку 90-х р.р. перебували у складному становищі. Внаслідок тривалого підпорядкування командно-адміністративній системі, засиллю принципів партійності , класовості, відомчих інтересів розвивалися застійні явища. Серйозною перешкодою був низький рівень фінансування, що створював труднощі в матеріально-технічному та кадровому забезпеченні. У 1991 році Верховна Рада України прийняла закон „Про освіту”, що визначав школу, як основу духовного та соціально-економічного розвитку держави.

Національна система освіти нині потребує теоретико-методологічного обгрунтування основних напрямів свого становлення й розвитку. Ці напрями визначені Законом України «Про освіту», Державною Національною програмою «Освіта» (Україна XXI століття), Національною програмою розвитку освіти України в XXI столітті. В Законі України «Про освіту» підкреслено, що освіта — це основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального й економічного розвитку суспільства і держави [1].

Багато проблем, які повинні розв'язуватися в нашій державі, мають світовий характер. У документах ЮНЕСКО XXI століття оголошене століттям освіти, і при цьому йдеться про кризу освіти в усьому світі та необхідність розробки суттєво нової моделі. Основними напрямами реформування освітніх систем у світі є: загальнопланетарний глобалізм, гуманізація і демократизація освіти; культурознавча соціологізація та екологізація змісту навчання; міждисциплінарна інтеграція в технології освіти; орієнтація на її безперервність, розвиткові та громадянські функції.

Методологічною основою розвитку національної системи освіти мають бути гуманістична концепція й особистісний підхід. Тільки гуманізація національної системи освіти, її переорієнтація на особистість учня, визнання необхідності індивідуального й диференційованого підходу в навчальному процесі, активне формування в учнів механізмів самоучіння, саморозвитку, самовиховання й самоактуалізації з урахуванням максимального вияву потенційних здібностей кожного з них сприяють подоланню кризи в освіті та повній реалізації вимог суспільства до освіти.

Провідні принципи реформи всієї національної освіти визначені в Державній національній програмі «Освіта» (Україна XXI століття): 

• демократизація освіти й розширення автономії навчальних закладів з урахуванням розвитку партнерства учнів, студентів і педагогів;
• гуманізація освіти, що полягає в утвердженні людини як найвищої соціальної цінності; 
• гуманітаризація освіти, покликана формувати у свідомості учнів цілісну картину світу, розвивати їхню духовність, культуру особистості і планетарне мислення;
• національна спрямованість освіти, її гармонійне поєднання з національною історією і народними традиціями; 
• безперервність освіти, перетворення її на процес, що триває протягом усього життя людини; 
• неподільність навчання і виховання, їх органічна єдність [2].

Відповідно, провідними тенденціями розвитку національної системи освіти мають бути: 

1. орієнтація на людський вимір в освітній діяльності, на визнання цінності особистості учня та її гідності: «Орієнтація навчально-виховного процесу... на са- моцінність життя, творчості, особистісного успіху людини, реалізація принципів полікультурної взаємодії суб'єктів освіти та рефлексивно-акмеологічної оптимізації життєдіяльності» [3]
2. усвідомлення педагогами суб'єктності учня в навчальному процесі та її забезпечення: «Дитина не глина, з якої можна виліпити все, що завгодно: вонаактивна особистість, яка бере з освітньо-виховних впливів лише бажане для неї»[4] ;
3. прямованість навчального процесу до учня, на формування в цьому процесі його особистості; 
4. подолання відчуження культури і науки від освіти, орієнтація освіти на гуманістичні цінності світової, національної і професійної культури; 
5. перенесення акценту з викладацької діяльності педагога на пізнавальну діяльність учня, на формування творчої методики його самоучіння та самоактуалізації, в тому числі й навчально-пізнавальної діяльності;
6. перехід від традиційних, інформативних, монологічних методів і форм навчання до діалогічних: «Одним з найістотніших механізмів «окультурення» цивілізації і, зокрема, її освітньої складової є дедалі ширше запровадження парадигми діалогу» [5]; 
7. комп'ютеризація і технологізація навчання; 
8. цілеспрямоване впровадження особистісно орієнтованих технологій навчання. 

Таким чином, сучасна загальна дидактика, спираючись на сучасні гуманістичні концепції, має відкривати нові явища в навчальному процесі та опрацьовувати такі проблеми в руслі гуманістичних дидактичних концепцій: 

• визначати мету і обґрунтовувати зміст навчання; 
• досліджувати сутність, закономірності та принципи навчання, а також шляхи підвищення його розвиткового та виховного впливів на учнів як суб'єктів учіння; 
• обґрунтовувати дидактичні основи забезпечення суб'єктності учнів у навчальному процесі; 
• вивчати закономірності навчально-пізнавальної діяльності учнів, формування її методики, шляхи активізації в процесі навчання і самоучіння;
• обґрунтовувати систему діалогічних методів навчання й методику ефективного їх застосування в навчальному процесі;
• визначити й удосконалювати організаційні форми навчальної роботи в різних освітньо-виховних системах; 
• обґрунтовувати ефективні та об'єктивні критерії оцінки результативності як усього дидактичного процесу, так і викладацької діяльності суб'єктів викладання та навчально-пізнавальної діяльності суб'єктів учіння; 
• переосмислювати оціночно-результативний компонент навчального процесу та наповнювати його особистісним виміром тощо.

 

 

Кожна держава, дбаючи про свій народ, його добробут і перспективи розвитку, створює специфічні соціальні інститути, які мають безпосередньо займатися освітою і вихованням підростаючого покоління. 

Система освіти — це сукупність навчально-виховних та культурно-освітніх закладів, які відповідно до Конституції та інших законів України здійснюють освіту і виховання її громадян. Структура і доцільність створеної в державі системи освіти характеризують її міцність і перспективність розвитку. 

У статті 53 Конституції України зазначено, що "держава забезпечує доступність і безплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання"[6]. 

Завдання системи освіти,